Віднесені крижаним вітром

У 2014 році об Дніпро, мов об скелю, розбилася маячна ідея під назвою «Новоросія», яку проштовхував північний сусід та її беззмінний чи незмінюваний, кому як більше подобається, лідер. Усе могло бути геть інакше, але тодішньому, загалом-то тимчасовому й нікчемному, керівництву України спала на думку креативна ідея призначити головою області — посада називалася інакше, але, по суті, це був губернатор — Ігоря Коломойського, одного з найбагатших і найкреативніших представників українського бізнесу, власника банку, через який проходили добрих сімдесят відсотків платежів в Україні й не тільки. Той узяв помічників, які вміли мислити й діяти нестандартно. І сталося диво. Дніпро із цілковито аполітичного — ні, не проросійського, але дуже космополітичного міста, яке мало широкі зв’язки з Росією і було геть російськомовним, — перетворився на столицю українського патріотизму. Саме в Дніпрі були створені добровольчі батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2», «Донбас» і не тільки. Реально Новоросія скінчилася, зламавши зуби об Дніпро, тоді ще Дніпропетровськ.

Саме тоді Дніпро прийняв донеччан, луганчан, людей з околиць цих міст, які вирвалися з братніх задушливих обіймів північного сусіда. Чи то мені так щастило на знайомства, чи то воно й справді так було, але до Дніпра приїхали найкращі представники малого й середнього бізнесу Донбасу. Причому приїхали, найчастіше покинувши там усе. Бізнес, облаштовані, як правило дуже недешеві квартири, часто пересварившись із батьками й родичами, які не розуміли або не хотіли зрозуміти, що несе їм східний сусід. Я сам зустрічав молоду родину, яка приїхала до Дніпра з двома дітьми й чотирма рюкзаками. Двома великими рюкзаками, для дорослих, і двома маленькими, на плечах у дітей. Усе, що змогли тоді взяти із собою. До речі, у цієї родини зараз 20 магазинів в області, які дають роботу більш як пів сотні людей, сплачують чимало податків до скарбниці й працюють в умовах нескінченних тривог, блекаутів та інших принад життя в нинішній Україні, яка відбивається від жорстокого ворога. І так, вони справжні патріоти України, її золотий фонд.

А потім — вісім спокійних років, як подарунок. Якщо нормальне життя, коли немає тривог, коли зі сходу не летять ракети й шахеди, щоб убити тебе і твоїх дітей, вважати подарунком.

Ранок 24 лютого 2022 року в Дніпрі нічим не відрізнявся від інших днів. Хіба що тривожними дзвінками родичів і знайомих із Києва, Харкова, Херсона. Тобто в Дніпрі всі напружилися, але масштабів біди ще не зрозуміли. На заправках був бензин, асортимент і ціни в магазинах ніяк не відреагували на новини. Розуміння масштабів біди прийшло трохи згодом. А поки… стояла дивовижна сонячна, явно передвесняна погода й не хотілося думати ні про що погане. Але вже надвечір Дніпро прийняв перших біженців. Спершу харків’яни, потім Приазов’я. А там почали з’являтися люди з Донецької та Луганської областей. На їхніх машинах, на їхніх обличчях було видно сліди війни. Сліди біди.

У нашому районі є дві школи. У спортзалі однієї з них розмістили біженців. Біля залу стояли машини із затуленими фанерою чи картоном отворами замість розбитих уламками шибок. На багатьох були похапцем нанесені великими червоними літерами написи: «Діти». Це вже потім дізналися, що варварам, які за наказом свого, м’яко кажучи, не зовсім при розумі вождя рвонули в Україну, було начхати на ці написи. Їхнім завданням було вселити жах у серця українців. А що може вселити жах сильніше, ніж убивства дітей? Вони, побачивши відчайдушний опір українців і трупи своїх співслужбовців та зрозумівши, що на такі самі трупи з великою ймовірністю перетворяться й самі, просто звіріли.

Ну так от, у спортзалі жили, мабуть, із десяток родин із дітьми. А знаєте, я зараз розумію, що жителі Дніпра, самі того не помічаючи, дистанціювалися від них. Ні, побачивши, що багато хто з них просто не вдягнений, тобто вдягнений у легкі спортивні костюми за мінусової температури, дружина зібрала практично всі теплі речі, які не носили цієї зими, у три величезні мішки. У цих мішках було все. Від зовсім не старої й дуже непоганої дублянки до, даруйте, праних-перепраних, але цілих і теплих моїх підштаників. «Їм потрібніше», — сказала вона, коли я тільки збирався щось заперечити. Але ці мішки принесли й поставили біля спортзалу геть без коментарів. Просто ніхто з ними не розмовляв, ніхто не висловив співчуття. Не запросив до себе у квартиру прийняти душ, відігрітися тілом і душею, поїсти в нормальному житлі. Зараз я згадую й не можу зрозуміти: чому? Чому я приходив на стадіон біля спортзалу, на щось на кшталт пробіжки, але жодного разу не заговорив із ними. Може, якось підсвідомо боялися, що горе й біда — хвороба заразна? Боронь Боже заразитися. Зараз сиджу, згадую — і соромно! Чесно соромно! Ну що мені вартувало хоча б купити кілограм цукерок для дітей? Погратися з ними. Та хоч усміхнутися їм, щоб вони не боялися підійти. Принести футбольного м’яча й кинути пацанам, нехай грають на такому красивому зеленому синтетичному футбольному полі.

Там-таки, на стадіоні, я вперше почув вибухи. Того дня «наші брати» обстріляли аеропорт. Поки я думав, що робити, усе населення спортзалу, від малого до великого, не за кілька хвилин, а за кілька секунд уже опинилося в підвалі. Відчувалося, що вони пройшли неабияку школу. Гірку школу. Я не пішов із ними, я пішов додому. Я загалом-то фаталіст. А за кілька днів спортзал спорожнів. Казали, що їх переселили на якусь базу відпочинку, екстрено відремонтувавши там опалення. Дніпро вмів розміщувати біженців.

Чому я зараз це згадав? Тому що скоро, дуже скоро біженцями стануть дніпряни.

Паніки в місті не відчувалося. Хоча найдалекоглядніші, як їх часто називали, «панікери» вже заправили баки автомобілів і поклали по каністрі з пальним у багажники. Були, так би мовити, на низькому старті. Уже всі знали, що чоловіків від вісімнадцяти до шістдесяти років заборонили випускати за кордон. Знали й розуміли. А в перших числах березня виступив мер Дніпра й сказав, що літнім людям, матерям із дітьми, якщо комусь є куди, краще виїхати. Обережно сказав, ні на чому не наполягаючи, але багато хто сприйняв це як сигнал. Попри те, що новини з фронту були дуже обнадійливими. Уже показало свою повну професійну непридатність не дуже тверезе й дуже злодійкувате згори донизу російське командування, яке відправило на Київ величезну армаду танків, геть не подбавши про їхню заправку. І ці застиглі пам’ятники їхній тупості розносили на друзки американські «Джавеліни» й турецькі «Байрактари». Часто вони зливали пальне з п’яти-десяти танків, щоб заправити один і забратися геть, якнайдалі від цих скажених укрів. Загалом, явно поступаючись у кількості людей і зброї, українські генерали на початку війни точно перегравали російських у військовому мистецтві. Було відчуття, що Давид зможе перемогти Голіафа. Змусити його повернутися у своє лігво.

Але повернімося до теми. Попри стриманий оптимізм, а радше завдяки йому, та отримуючи новини про те, як бомблять українські міста, багато хто вирішив, що тим часом краще вивезти своїх дітей. Вивезти якнайдалі. Ще, чого доброго, стукне в голову кремлівському експонату чергова гойда — і шарахне ядеркою або кошмаритиме Дніпро, як кошмарить Запоріжжя і Кривий Ріг. А вже коли росіяни довбанули по Запорізькій АЕС, поїхали всі… Усі, хто відігрівався і звикав до того, що в нього вже немає дому, і дніпряни, у яких дім поки був.

Пік припав на 5–7 березня. Основна маса їхала машинами. Небагатьом удавалося взяти квитки на потяги, що йшли на захід. Та й якось зручніше машинами. Який-не-який особистий простір.

Загалом, п’ятого-шостого березня виїхала не одна сотня машин. Виїхали й одразу стали. Дорога на захід являла собою величезний, завдовжки майже в нескінченність, малорухливий затор. У цьому заторі стояла-їхала не одна й не дві машини моїх знайомих, моїх родичів, моїх друзів. Та й мене дуже вмовляли тоді виїжджати. Але я був сильно розумний тоді й казав, що ймовірність того, що в мене влучить російська ракета, набагато менша, ніж імовірність загинути в ДТП. І взагалі, це скоро скінчиться. Чомусь був упевнений, що розумні бізнесмени Росії, з першого кола, дуже швидко підлікують престарілого диктатора, який явно втратив береги. Я тоді не врахував, що війна — це теж бізнес. Згодом доля посміялася з мене, і ці рядки я пишу зараз у Німеччині, у маленькому провінційному містечку в Північному Рейні-Вестфалії. Це містечко дуже схоже на інші німецькі містечка. Населення — близько шістдесяти тисяч. Дуже затишне, з великим старим парком у самому центрі.

Я жив неподалік від парку й намагався якомога частіше блукати його алеями. Два кілометри на день. Мій теренкур починався й закінчувався біля дитячого ігрового майданчика, і після цієї оздоровчої напівпробіжки я сідав перепочити. Роки ж уже не ті. Сідав і дивився, тоді ще не письменницьким поглядом, на броунівський рух дітлашні на цьому майданчику, на матусь, які пасли це стадо, намагаючись визначити серед них своїх співвітчизниць.

Це було неважко. Там їх завжди було не одна й не дві. Намагався вгадати, хто звідки.

Ось одна мініатюрна, русява, із сумними, наче спрямованими в себе, красивими синіми очима. Доньку її звати Соня. Це я вже почув. Розмовляє з мамою російською — отже, точно зі сходу України. А донька світловолоса, з майже лляним волоссям. Можна було б прийняти за німкеню, якби не мама й не російська мова.

Ось іще одна, висока, ставна, старша за першу. Чорнява, чорноока, схожа на циганку. Теж звідкись із півдня України. Хоча, коли я почув, як її син розмовляв із нею, — я вже знав, що його звати Антон, — я зрозумів, що це Одеса. Відсотків на дев’яносто Одеса. Якщо не на всі сто.

Коли я почав писати цю книжку про жінок із дітьми, яких крижаний вітер цієї дикої, нікому не потрібної війни заніс за тисячі кілометрів від дому рятувати своїх дітей, я вирішив узяти їх за прототипи. Ну просто так зручніше писати. Назвемо їх Дарина та Еля.

Я насправді не знаю, як склалася їхня доля, але знаю, як складалася доля багатьох, кого заніс цей крижаний вітер. Як то кажуть, сам варюся в цьому супі. У книжці багато вигаданих персонажів, які часто взаємодіють із реальними. Якщо хтось упізнає себе, не ображайтеся.

Отже, дитячий ігровий майданчик у невеликому містечку на північному заході Німеччини.

Поїхали.

Вони познайомилися навесні страшного двадцять другого року на дитячому майданчику в парку невеликого містечка на північному заході Німеччини. Їхні діти вирізнялися з-поміж німецьких дітей, які влаштовували галасливі ігри, голосно кричали щось одне одному, сперечалися, почувалися господарями. Німецькі діти. Скажімо так, діти, які розмовляють німецькою. З класичною німецькою зовнішністю серед десятка їх було не більше трьох. А так — турченята з мамами в хустках, троє чорношкірих, нібито з одним татом. І наші, українці, намагалися триматися осторонь: ішли на гірку, тільки якщо на ній не було інших, лізли на павутину, тільки якщо більшість у цей час каталася на гойдалках, і навпаки, ішли на гойдалки, якщо юрба, що розгулялася, дружно лізла на павутину. До речі, Соня, дивовижно схожа на батька, радше скидалася на класичну німецьку дівчинку, ніж решта. Минав третій тиждень їхнього перебування в Німеччині.

У Сониної мами — її звали Дариною — у грудях причаївся камінчик. Десь між сонячним сплетінням і горлом. Уперше вона відчула його, коли прокинулася від чогось дикого й незрозумілого, що відбувалося за вікном. Іноді вона його майже не помічала, а іноді він просто не давав їй дихати. Особливо коли начитається в мережі про жорстокі бої й помирає від страху за Віталія. Господи, спаси й убережи його, без упину молилася вона. Молилася, як уміла, може, не за канонами, але точно щиро. Такі щирі молитви радше дійдуть до Всевишнього, думала вона, і камінчик у її грудях обертався так, що майже не відчувався, і їй удавалося заснути.

До того страшного дня, 24 лютого 2022 року, вона вважала себе дуже щасливою людиною. Вона була молода, красива й заміжня за дуже коханим чоловіком, який — вона знала це абсолютно точно — дуже її кохав. За ним вона почувалася саме як за чоловіком і бачила своє призначення в тому, щоб кохати його, ростити його дітей, зробити його таким самим щасливим, як він зробив її.

Їхні вікна на п’ятнадцятому поверсі харківської багатоповерхівки дивилися на схід. З них добре було видно, як на світанку сонце вивалювалося з-за горизонту, освітлювало довколишні села. Звідси, згори, вони були як на долоні. Видно було майже до Росії. Ну ні, звісно, не до Росії, але якщо придивитися, то видно залізницю, якою день і ніч ішли потяги в бік Білгорода, до останньої станції України — «Козача Лопань».

Дарина обожнювала свою квартиру, вилизувала її так, що все в неї виблискувало, замість жіночих цяцьок для себе більше любила купувати різні оздоби для квартири, гарне кухонне начиння. Ну і, звісно, вбрання для доньки. Десь за годину до приходу Віталія з роботи вони із Сонечкою починали чепуритися. Вона вбирала Соню, і щоразу бозна-якими хитрощами їй удавалося причепити бант до її ріденького волоссячка. Вони сідали на диван і слухали ліфт. Якщо сидіти тихо, дуже тихо, то можна почути, як ліфт під’їде й зупиниться на їхньому поверсі. Потім ніби кроки до їхніх дверей, потім ключ у замку, потім його голос: «Хто вдома?» Вони сидять, зачаївшись, і не дихають. «Нікого нема», — ніби розчаровано каже він і йде далі, до кімнати. І тоді Соня не витримує, з диким криком «Тату!» кидається на нього, і він її підхоплює, і кружляє, і підкидає над головою. І летить на підлогу бант, і Соня заходиться щасливим сміхом. Потім він підходить до Дарини, що підвелася йому назустріч, потім цілує її в маківку, потім вона підводить голову, дивиться йому в очі своїми бронебійними, синіми-синіми, і вони цілуються. Всерйоз і по-дорослому. Десь між їхніми ногами прилаштовується щаслива Соня. І вони йдуть на кухню, де Віталія чекає обід, приготований професійним дипломованим кулінаром. І Даринка вертиться біля нього: то торкнеться плеча, то маківки, то проведе долонею по неслухняних вихрах.

Стоп! Захопившись спогадами, ми забули, про що говорили. Про той камінчик, що міцно оселився в Дарини в грудях. Про ту дику лютневу ніч. Так не годиться! Усе починалося все ж таки не тоді. Давайте все ж таки почнемо від самого початку. Причому задовго до тієї моторошної, вітряної ночі 23 лютого двадцять другого.

У дитинстві їй хотілося жити за кордоном. Їй навіть іноді снилося, що вона іноземна туристка, яка йде Парижем, чи італійським чоботом, чи серед хмарочосів Нью-Йорка. Поруч із нею йде симпатичний чоловік у дорогому костюмі, закохано їй усміхається, і вона знає, що він точно сьогодні їй освідчиться. І вона, звісно ж, погодиться. А далі? Далі солодке життя дружини чоловіка, у якого в десятці банків семизначні рахунки в доларах. А далі?

Далі вона прокидалася від настирливого дзвону будильника, гарячково збиралася до школи, бігла сірим шахтарським містечком і майже не запізнювалася на перший урок, забігаючи до класу разом із учителем.

У школі вона отримувала тверді четвірки. Чомусь учителі вважали, що її оцінка — це 4. Саме добре. Але не відмінно. Ну й не жахливо. Сірі оцінки для дівчини, яка народилася в шахтарській родині в шахтарському містечку неподалік від Донецька, де всі будівлі були сірі від породи, де в чоловіків був сірий наліт на повіках, наче вони підмальовували очі. Насправді саме повіки ніби притягували вугільний пил.

Дарина твердо знала, мабуть, ще років із п’яти, що вона тут не житиме. Просто була в цьому впевнена. Коли їй було років тринадцять і її фігура трохи округлилася, її почали діставати хлопчаки. Однокласники та їхні старші брати. Але ні. Шахтарі та їхні діти були останніми, з ким вона хотіла заводити стосунки. «Відчепися», — цідила вона крізь зуби кожному, хто намагався до неї підбити клинці. Щоправда, було раз: поїхала покататися на мотоциклі із сином тітки Люби, який уже не перший рік жив у Донецьку, але коли він почав давати волю рукам, вона так його послала, що в нього відразу опустилися руки, і не тільки. «Ну й пішла ти, кінчена дурепо», — сказав він, розвернувся й поїхав, а вона потім три години йшла додому пішки.

Після восьмого вона пішла зі школи, поїхала до Донецька і вступила до кулінарного училища. Мама часто казала їй: «Їдь звідси швидше. Що швидше, то краще», — а батько, дивлячись на неї каламутними від щовечірньої пиятики очима, говорив: «Ну куди тебе несе? Думаєш, там без тебе шлюх не вистачає?» Відтоді як шахту визнали нерентабельною й закрили, батько перебивався випадковими заробітками й тими грошима, які йому виплачували як допомогу. Щоправда, шахтарська допомога була більшою за зарплату декого.

Мама сама відвезла її до училища, підписала всі документи про те, що не заперечує проти проживання неповнолітньої доньки в гуртожитку, і довірила її подальшу долю вихователям та педагогам училища.

В училищі було веселіше, ніж удома, і пахло волею. У кімнаті гуртожитку вона жила ще з трьома дівчатами з маленьких містечок Донбасу. Таня, Ольга і Маша. Вони так і трималися вчотирьох увесь час навчання. У групі було 50 на 50. Половина приїжджих, половина місцевих. Приїжджим, щоб піти з гуртожитку в місто, треба було відпрошуватися в чергового вихователя гуртожитку. У будні до десятої, а у вихідні до одинадцятої треба було бути в гуртожитку. Інакше телефонували батькам і розповідали про недисципліновану поведінку доньки. За неодноразові порушення могли й відрахувати. У гуртожитку була їдальня, де вони обідали після занять і вечеряли. Їжу там готували дівчата зі старших курсів. Усі дуже старалися, і виходило напрочуд смачно. Найкрутіше було те, що їм платили стипендію, і після відрахувань за гуртожиток та харчування залишалася ще невеличка сума. П’ятнадцятирічні дівчата вчилися рахувати гроші. До неї часто приїжджала мама. Привозила щось смачненьке. Іноді привозила гарні дрібнички з посилок від тітки Зіни.

Тітка Зіна, мамина старша сестра й Даринчина хрещена, давно жила в Москві. Була заміжня за військовим. Своїх дітей Бог їй не дав, і вона дуже любила вбирати свою племінничку, свою хрещеницю, свою Манюню, як вона її називала. Коли вона приїжджала, а приїжджала вона приблизно двічі на рік, то брала Даринку із собою до Донецька, і вони влаштовували там «Чарівний день». Вони завалювалися в Макдональдс і купували найулюбленіші Даринчині смаколики, потім ішли до дитячого магазину й одягали Даринку з голови до ніг. Хоча, якщо чесно, у валізах тітки Зіни добру половину місця й так займало вбрання для Манюні. Даринка дорослішала, і тітка Зіна намагалася добирати подарунки за віком. Принаймні перший гарний ліфчик і перші не труси, а гарні дівчачі трусики приїхали з Москви від тітки Зіни.

Сказати, що Даринка любила тітку Зіну, — нічого не сказати. Вона любила її набагато більше, ніж маму й тата разом узятих, більше за всіх на світі. Мама трохи ревнувала, звісно, але загалом і сама дуже любила сестру, з якою в неї була чимала різниця у віці і яка часто сама заміняла їй матір. Тітці Зіні нещодавно стукнуло 45, а її чоловікові було вже далеко за п’ятдесят.

Першого літа в училищі в них була практика, і вони працювали в пунктах швидкого харчування для вболівальників Євро-2012, частина якого проходила в Донецьку. Тоді Донецьк перетворився на одну з футбольних столиць України, а може, й Європи. П’ять матчів, включно з півфіналом.

Даринка нічого не розуміла у футболі, але все одно впросилася прибирати зі столів на Донбас-Арені під час матчу Іспанія — Португалія. Матчу вона, звісно, не бачила, посуд збирала, зате бачила самого Роналду. Бачила приблизно так, як я бачу зараз вас, метрів із п’яти. Вона стояла, притиснута до огорожі, з іншого боку якої стояли ошатні, як на парад, менти, і от. Із роздягальні почали виходити португальці до автобуса. Вона стояла зі своєю подругою, фанаткою Роналду, і, коли він вийшов, та не своїм голосом закричала: Кріштіа-а-а-ану! Закричала так, що Роналду, Даринка теж його впізнала, його портрет висів над ліжком подруги, підняв голову, побачив двох юних гарненьких дівчат, які стояли й несамовито махали йому, і помахав їм рукою у відповідь. Саме їм. Це було як удар блискавки: Роналду їх помітив! Роналду їм помахав! У тому, що саме їм, не було жодного сумніву. До гуртожитку вони йшли пішки. Вони були надто збуджені після такого, щоб лізти в тролейбус. Тепер усіх пацанів, які підбиватимуть до них клинці, вони, звісно ж, порівнюватимуть із Роналду, і порівняння буде аж ніяк не на їхню користь.

Центр був увесь засаджений справжніми трояндами, які по-справжньому пахли, і їхній запах змішувався із запахом квітучих лип. Літній вечір був казково гарний, і яскраво освітлений Донецьк того дня справді був справжньою футбольною столицею. Довго вона потім згадувала цей вечір 27 червня 2012 року і думала: ну що, чого ще було треба цим придуркам? Ну чого? Але це було потім, а поки що, поки що їм помахав Роналду, вони — юні симпатичні дівчата, і в них попереду щасливе життя.

Наступного року в них була практика в Криму. На все літо. На три партії. Їх, 18 осіб, вважай, усю групу, відправили до Євпаторії. У табір «Юність», на самому березі Чорного моря. Там Даринці виповнилося шістнадцять.

Гарували вони там, як раби на галерах. Робочий день — із шостої ранку до десятої вечора, день через день. Після зміни цілий день відлежувалися на ліжках, іноді виходили до моря, щоб подрімати там. А післязавтра знову зміна: о п’ятій встати, о шостій, не приходячи до тями, прийти в їдальню. До кімнати поверталися на ногах, що ледве слухалися.

Але молодість брала своє, і часто, полежавши годинку й оговтавшись, вони фарбувалися й виходили в люди, а на них чекали такі самі, як вони, хлопці — обслуга табору, здебільшого студенти, які приїхали туди відпочити, працюючи, або попрацювати, відпочиваючи.

Спочатку вожаті та їм подібні, так би мовити, «педперсонал», трималися осібно й «ложкомийок», як вони їх тоді називали, до своєї компанії не брали. Але хто володіє кухнею, той володіє світом. Молоді, здорові хлопці весь час були трохи голодні, й дитячі порції їх влаштовували ох як не завжди. Тому дуже скоро вони з ложкомийок перетворилися на Дариночку, Танечку, Альоночку й так далі. А коли вони приносили різні смаколики до вечірнього багаття, на них уже дивилися як на богинь.

Даринка того літа засмагла до чорноти, її темно-русяве волосся вигоріло на сонці, а сині, не блакитні, а саме сині очі на тлі засмаги й темного волосся виглядали дуже ефектно. Вона розуміла, що стала красивою дівчиною, це додавало їй упевненості в собі й у спілкуванні з хлопцями. Багато хто намагався зав’язати з нею стосунки, але далі за посиденьки на лавочці й поцілунки, несміливі й не дуже, не заходило. Та й дівчат там було утричі більше, ніж хлопців, тож хлопці діставалися найспритнішим. Вона воліла тихо сидіти в компанії, і її важко було відірвати від подруг, з якими вона приходила на посиденьки й з ними ж поверталася до корпусу — крім тих, хто зависав із хлопцями.

І так було до третьої зміни. А що сталося на третій зміні? На третю зміну приїхав Віталій. Справжній ботан, худий, неспортивний, високий очкарик. Він був геть не до її смаку. Ну, цілковита протилежність. Їй радше подобався його друг, і вони іноді гуляли або сиділи на лавочці втрьох, дивлячись на море, після того, як основна компанія розходилася. На пляжі було дуже темно, місяця не було, і Віталік розповідав їм про зорі. Він обожнював астрономію, знав купу сузір’їв і вперше змусив Даринку подивитися вгору, на небо. До цього її погляд був, узагалі-то, дуже приземленим. І так сталося, що цей ботан, цей очкарик витіснив із її серця всіх інших хлопців. Здається, вона закохалася! Вона по-справжньому закохалася! Це було для неї дуже незвичне почуття. Вони відкололися від основної компанії, ходили на дах корпусу й там сиділи, тримаючись за руки та розмовляючи про все. Віталій закінчив третій курс Харківського університету. Навчався на математика-програміста, але справжнім його захопленням була астрономія.

З першого дня він називав її не інакше як Дариночкою, а вона його — Віталічком. Він ставився до неї трепетно, дуже трепетно. Іноді вони цілувалися, опановуючи цю науку разом. І вона думала: невже їй міг сподобатися хтось інший? Жах! Вони могли не зустрітися!

А потім партія закінчилася, а потім вони роз’їхалися, вона у свій Донецьк, а він у Харків, а потім він приїздив щовихідних, і вона не могла дочекатися цих вихідних, а потім вони щодня, по десять разів на день, писали одне одному повідомлення, а потім у Донецьку почалися якісь дурні заворушення, понаїхало бозна-хто, і стало страшно виходити з гуртожитку, а потім приїхала тітка Зіна, зайшла до директора училища й домоглася, щоб Даринці достроково видали диплом, а потім вони сіли в потяг і за 10 годин були в Москві. «Усе, Донецьк пропав. Забудь про нього», — сказала тітка Зіна.

У Москві в тітки Зіни була невелика двокімнатна квартирка в хорошому районі, за п’ять хвилин від метро, але про те, щоб поселити в ній Даринку назавжди, й мови бути не могло. Надто тісно, навіть за московськими мірками, де часто сидять одне в одного на голові. Тому через три тижні Даринка вже була студенткою навчального закладу з ефектною назвою «Коледж індустрії гостинності та менеджменту» і збиралася за рік отримати ще один диплом кухаря-кондитера. Як тітці Зіні вдалося знайти цей навчальний заклад і якими аргументами переконати взяти Даринку на навчання за два місяці до закінчення семестру? Відразу на другий курс. Напевно, на це питання й сама тітка Зіна до пуття відповісти б не змогла. Просто вона працювала в управлінні залізниці, а квитки на поїзди потрібні були всім. Тому й Дарину туди оформили як «дитину шахтаря» — такі на той час мали купу пільг. Російський паспорт тітка Зіна оформила їй за тиждень. Одне слово, знову гуртяга, знову головний предмет — «приготування гарячих страв». Ну й добре.

Вона не раділа з того, що коїлося в її Донецьку, але раділа, що тітка Зіна вчасно забрала її звідти. Містом правили відверті кримінальники. Місто було повне чеченців і бурятів, які невідомо звідки взялися, з очима професійних убивць. Дівчатам краще було не виходити на вулицю. У кожного в руках — автомат. Їй про все це писали подруги, які залишилися в училищі. Писали й відразу стирали повідомлення. Боялися. За телефон теж можна було дістати. Вони теж збиралися отримати дипломи й кудись злиняти. Життя в Донецьку стало нестерпним. Щоправда, викладачі казали: от станемо Росією — і заживемо. Заживемо, як Крим. Путін Крим забрав і нас забере. Мама писала, що в них у містечку все тихо, і сподівалася, що вся ця дурня скоро скінчиться.

З тіткою Зіною вона тепер зустрічалася тільки на вихідних, приїжджала до неї в центр, на Арбат, вони обідали в якійсь кафешці, потім швендяли по магазинах. Іноді приїжджала до них обідати. Одного такого вихідного дня вона познайомила її з Віталіком. Віталік старався приїжджати до неї мало не щовихідних, витрачаючи на дорогу одну ніч в один бік і одну — у другий.

Тітка Зіна, звісно ж, знала про його існування, про те, що він майже щотижня приїжджає до Москви, і наполягала, щоб вони познайомилися.

— Ти як, Манюню, ще ні? — питала тітка Зіна.

— Ще ні, — відповідала Дарина, і вони обидві сміялися.

— Може, тебе краще з кимось московським познайомити?

— Тітонько Зіночко, мені, крім нього, ніхто не потрібен.

— А хто його батьки? — питала тітка Зіна.

— Тато викладає в Харківському авіаційному, а мама — вчителька у школі.

— Ти мамі щось розповіла?

— Ще ні, з нею зв’язок дуже поганий.

— Ох, діти-діти, — хитала головою тітка Зіна. — Словом, так: наступної суботи, коли він приїде, одразу до нас.

— Добре, тітонько Зіночко.

«Вона мені як мама», — сказала вона Віталікові, та він це й так давно знав із їхніх розмов. У цей час Віталік складав фактично останню сесію в універі. П’ятий курс — практика, потім ще одна практика, потім дипломування — і вперед, у велике життя. Він уже з пів року працював у фірмі, що клепала програмне забезпечення для америкосів, і дуже непогано там заробляв.

Перед зустріччю з тіткою Зіною вони обоє страшенно хвилювалися. Але даремно. Віталік дуже сподобався тітці Зіні. «Тримайся за нього, Манюня, — сказала вона, коли вони залишилися вдвох. — Такі хлопці на дорозі не валяються. Ех, якби він ще був москвичем!»

Потім Дарина так і не довчилася в Москві, у жовтні вони зіграли скромне весілля в Харкові. Тільки для своїх. З її боку були тільки тітка Зіна і мама. Тато зовсім спився, і мама його навіть не намагалася взяти із собою. Вони оселилися в орендованій однокімнатці на Салтівці, потім Віталіку дали на фірмі кредит тридцять тисяч доларів, і вони купили гарну двокімнатну квартиру на п’ятнадцятому поверсі недобудованої висотки, через пів року будинок добудували, ще за два місяці зробили ремонт, і вісімнадцятиріччя дуже вагітна Даринка зустрічала в новій квартирі. Мала рацію тітка Зіна. За такого хлопця треба було триматися. І вона любила його так, як навіть уявити собі раніше не могла. Він балував свого пузатика, а її яскраві блакитні очі дивилися на нього так, як жіночі очі можуть дивитися тільки на дуже, дуже коханих чоловіків. Він хотів доньку, вона хотіла сина. Він переміг. Вона народила йому Сонечку.

Коли Сонечці виповнилося три рочки, восени, вони втрьох полетіли до Єгипту, у спеціальний готель, що спеціалізувався на таких туристах. Там для дітей була спеціальна кухня, у номерах стояли дитячі ліжечка і горщики про всяк випадок. Був спеціальний басейн із морською водою. Для дошкільнят працювали спеціальні аніматори. Хоча Соня була найменшою, вона там дуже розгулялася і хвацько витанцьовувала на дитячій дискотеці.

Потім Віталій літав на два тижні у відрядження до Штатів, а вона з тіткою Зіною — на ті ж два тижні до Іспанії. Не зраджуючи традиції, тітка Зіна дуже любила Сонечку. Дарина була для неї Манюня, а Соня — Манюнечка. Відчуйте різницю. «Бабуля Зіна» — так називала її Соня. «Ну от, дожила до бабулі», — сміялася тітка Зіна. І вчила Сонечку називати її просто Зіною. Вона часто приїжджала до них у Харків, але зупинялася, як правило, у готелі. «Не хочу сидіти у вас на голові», — казала вона. Практично завжди, якщо Віталій збирався летіти до Штатів, тітка Зіна, Дарина і Сонечка летіли до теплих морів.

З мамою Дарина після весілля практично не бачилася. Мама не хотіла виїжджати на «Велику землю», а Дарині найменше хотілося їхати на Донбас, що героїчно боровся незрозуміло з ким і за що. «Вони не винні, їх просто зробили заручниками», — казав їй Віталій, але теж не поспішав їхати провідати тещу.

Так промайнуло кілька років. Віталій уже був одним із топів на фірмі. На паркінгу під будинком стояла їхня «тойота». Кілька разів на рік він літав до Америки. І, чесно кажучи, вони приміряли Штати на себе. Віталій розмовляв англійською практично вільно, Дарина теж учила англійську і вже сяк-так могла порозумітися, практикуючись у готелях на курортах. Соня пішла в перший клас. Вони всерйоз подумували про другу дитину. Уже не перший день подумували. Аякже! Їм обом хотілося другої. Але щось їх стримувало. «Вам уже час за другим», — казала всюдисуща тітка Зіна, хрещена мама їхньої родини. «Он які у вас чудові дітки виходять», — вона кивала на Сонечку. Вона приїхала до них зустріти новий, 2022 рік. Ну не на сам Новий рік, який вона зустріла в Москві з чоловіком, тепер уже підполковником у відставці, а на Різдво. І, залишившись удвох із Дариною, запитала:

— Манюня, ти того, часом іще не вагітна?

— Та ні, — відповіла Даринка.

— А що ви тягнете?

— Та не знаю, тіточко Зіночко. Ви якось команди не давали.

— То даю, — сказала тітка Зіна, і вони обидві розсміялися.

— Наказ прийнято до виконання, — крізь сміх сказала Дарина.

І він був би виконаний. Точно був би виконаний цього року. Принаймні вона перестала приймати таблетки. Віталій відвіз її до гінеколога в дорогезну приватну клініку. Там після огляду сказали, що все гаразд, більш ніж гаразд, але після завершення прийому таблеток треба почекати два, а краще три місяці. Цей термін спливав у березні.

Коли я накидав начорно цю книжку, то був упевнений, що Віталій 24 лютого 2022 року посадить своїх дівчат в евакуаційний потяг і піде. Не заходячи додому, піде в територіальну оборону. Його місце там. Але якось усе не в’язалося. Ну не міг він так! Закинути їх у потяг, де у вагонах із вимкненим світлом, у темряві, тулилися, наче в трамваї, стоячи, по сотні дорослих і приблизно стільки ж малюків. Дітей укладали на полиці по двоє, по троє. Поліція впускала в потяг лише матерів із дітьми й іноді зовсім немічних старих. У потяг, який був чудовою мішенню й будь-якої миті міг бути розбомблений росіянами, що з усіх сил прагнули нагнати жаху на хохлів і примусити їх скоритися.

Ну звісно ж, поки його дівчата в небезпеці, він просто мусив бути з ними. Хто їх захистить, якщо не він? Он як Дарина вчепилася йому в руку. І Сонечка, розуміючи, що сталося щось жахливе, не плаче, не вередує, а тримає маму за руку. І поки вони втрьох, нічого жахливого не станеться. Поки з ними тато! Як завжди, герої починають жити власним життям і вже не дуже хочуть слухатися автора.

Двадцять третього лютого все було як завжди. Увечері Віталій прийшов із роботи як завжди, як завжди Соня не хотіла від нього відлипати. Та й Дарина, якщо чесно, теж відлипати не хотіла. Сиділи разом, тісно, дивилися якийсь мультик. Дарина за сюжетом не стежила. Вона ж доросла, не те що ці двоє дітей — Віталік і Соня: дивляться, регочуть в унісон, щось там обговорюють. Коли Віталій уклав Соню спати, він підійшов до Дарини й сказав:

— Ти знаєш, нам на роботі сказали, що будь-якої миті може початися війна. Якщо хтось хоче виїхати — має право. Нікого не звільнятимуть. Із завтрашнього дня ми переходимо на роботу з дому. Спілкування — у виробничому чаті.

— Що, все так серйозно? — злякано запитала Дарина.

— Та не знаю, я майже впевнений, що просто лякають. Ну не цілковиті ж ідіоти там командують! На кого нападати? З ким воювати? Тітка Зіна з дядьком Колею підуть на тебе війною? Та вони ж самі хохли! Там кого не пошкреби — з того українське коріння й полізе.

Таким злим і зосередженим вона Віталіка ще ніколи не бачила.

— Невже все так серйозно? — знову запитала вона. — Що робитимемо, Віталічку?

Її тон, інтонація, вираз обличчя казали: ну заспокой мене, ну будь ласка, заспокой. Вона була готова розплакатися.

Він підійшов, обійняв її, притиснув до себе, дозволивши їй, як завжди, сховати обличчя там, де в нього улоговинка сонячного сплетіння.

— Ну заспокойся, маленька, все буде добре, все обов’язково буде добре.

Він, як дитину, гладив її по волоссю й цілував у маківку, що смачно пахла шампунем.

— Я не можу зрозуміти, чого вони хочуть від нас. Ну чого? — майже плачучи, говорила Дарина. — Що ми їм зробили? Ну що? — Вона все-таки не витримала й розревілася. — Ти знаєш, я бачила їх у Донецьку й більше бачити не хочу! Це не ті люди, що живуть у Москві. Зовсім не ті. Це дика каламутноока орда! Це вбивці! Давай поїдемо, Віталічку, давай просто зараз сядемо в машину й поїдемо!

— Ну-ну, маленька… Насправді все, мабуть, не так погано. Я не дуже вірю у здоровий глузд діда, який двадцять п’ять років сидить у них на троні, але, думаю, там є люди, які зможуть пояснити йому, що вони втратять, якщо влаштують війну.

— Давай знаєш як. Давай про всяк випадок складемо в рюкзаки найнеобхідніші речі. Про всяк випадок. Просто щоб нічого не сталося. Страховка.

Дарина в якомусь дивному стані, наче на автоматі, не дуже розуміючи, що робить, збирала речі й викладала їх на диван. Віталій приніс із комори два рюкзаки й почав пакувати. Окремо — її та Сонині речі, окремо — свої.

— Чому окремо?

— Так треба, Дариночко, — відповів він. — Так належить.

— Дарин, ну вважай, що це навчальна тривога. Ну просто хай собі стоять ці рюкзаки. Влітку з ними в похід підемо.

— Ага, по Криму, мабуть, — пожартувала вона.

Вони лягли, він ще довго щось шепотів їй на вухо. Про те, що боятися нічого, що це просто дурнувата демонстрація, розрахована на те, щоб показати Штатам і Європі, які вони круті. Ну не хвилюйся. У березні поїдемо куди скажеш: хоч туди, де тепло, хоч туди, де сніг, на лижах кататися. І йому вдалося «приспати її». Смішно: коли вона засинала, то смикала ніжкою, і це завжди дуже його розчулювало. Невдовзі й сам заснув. Заснув, не випускаючи її з обіймів.

Що за дурний сон мені сниться? Віталій ніяк не хотів прокидатися. Не виходило. Що там гуркоче? Хто меблі тягає вночі? Нічого собі, аж будинок тремтить.

— Віталичку, прокинься! Віталичку! — Це вже Даринка. — Віталичку, прокинься, здається, почалося!

— Що? Він завжди важко прокидався. Вони підійшли до вікна. Там було пекло. З боку Росії стріляли з усього, з чого тільки могли стріляти. Небо було багряне від пожеж, що вже розросталися.

— Віталю, а якщо вони зараз по нас? Може, світло вимкнути? — запитала Дарина.

— Давай зробимо так: ти зараз тихенько одягаєш Соню, і ми спускаємося на паркінг. А там вирішимо. Нам із нашої височіні краще забратися, і то якнайшвидше.

Хвилин за п’ятнадцять вони спускалися на паркінг. Перед виходом Віталік вимкнув усе, що можна було вимкнути. Вони вийшли… Ох, не думали вони, що це так надовго. Ліфт, на диво, працював. Мабуть, іще ніхто не здогадався його вимкнути.

Зайшли на паркінг, там був майже весь будинок. Крім тих, хто залишився у своїх квартирах і знімав на телефони все, що відбувалося. Новини були невтішні. Купа бронетехніки рвалася в місто, оточувала Харків. Було зрозуміло, що ось-ось почнуться вуличні бої.

І Віталій вирішив. Він зателефонував батькам.

— Ви спите?

— Як ти собі це уявляєш? — запитав батько.

— Тату, нам треба вибиратися з міста, і якнайшвидше.

— Я розумію.

— Як мама?

— Мамі погано. Але зараз не про це.

— Скільки часу вам треба, щоб зібратися?

— Дні два.

— Тату, ще раз: скільки часу вам треба, щоб зібратися?

— Годину-півтори, — відповів батько.

— Як у тебе з бензином?

— Те, що в баку, плюс дві каністри.

— Давайте поїдемо моєю.

— Віталію, я пропоную їхати до Дніпра. Там тітка Люба. Я їй дзвонив. У них усе тихо. Я її розбудив.

— Так, тату, за годину ми у вас. Збирайтеся.

Утрьох — Дарина нізащо не хотіла відпускати його самого — вони піднялися до себе, набили сумку-холодильник їжею, решту припасів склали в пакети для сміття, вимкнули холодильник, від’єднали все від мережі. Усе це робили мовчки, кожен боявся зронити бодай слово. Дарина спохопилася й узяла ще одну сумку з речами. Потім зателефонувала Віталікова мама, сказала заклеїти вікна скотчем, і вони похапцем, як могли, хрест-навхрест клеїли скотч на шибки, дивлячись, як палає на сході. Потім вони присіли перед дорогою. І в цю мить Дарина відчула той самий камінчик. Той, що оселився в її грудях і довго-довго звідти не зникав. Та й зараз було невідомо, чи зникне він коли-небудь. І ще. Вона вимкнула звук на телефоні й не відповідала на нескінченні дзвінки та повідомлення від тітки Зіни. Не могла вона їй зараз відповісти. Просто не могла, бо розревілася б. А ревіти їй було ой як не можна!

— Відповідай тітці Зіні, — попросив Віталій, сідаючи за кермо, і тоді вона написала: «Тітко Зіно. Ми живі. Ми в дорозі. Ми їдемо до Дніпра».

І за три хвилини — відповідь.

— Манюня! Я з вами, а не з ними! Знай: я з вами. Тримайте мене в курсі! Ми обов’язково щось придумаємо!

Потім, через місяць, вона дізнається, який моторошний скандал був у неї з чоловіком. Як він горлав на неї несамовитим голосом, що вона сама сяде і його посадить. А вона йому у відповідь: «Ну піди донеси на мене. Сміливіше. Ти ж військовий, ти ж сміливий». Скінчилося тим, що в нього стався серцевий напад, і вона відпоювала його валер’янкою. Він давно, дуже давно був членом партії «Єдина Росія» і був уже геть не юний.

Усе це було наче на автоматі. Як у роботів, якими керують. Вона потім згадувала цю ніч і не могла переконати себе, що все це було з нею і було насправді. Згадуючи цю ніч, вона згадувала тільки дикий, крижаний вітер зі сходу, який ледь не збив її з ніг, коли вони вийшли до контейнера викинути сміття. Той вітер, що забрав із Харкова тільки за перші два тижні навали пів мільйона мешканців. Це тільки за перші два тижні. Пів мільйона понівечених доль.

До Дніпра вони доїхали майже без пригод. Проїхали з десяток блокпостів. Там заглядали у вікно, бачили Соню, яка спокійно спала на руках у мами Віталіка, питали, чи не треба чого, і пропускали далі. До п’ятої години вони вже були в Дніпрі й зупинилися в готелі на березі. Місто жило мирним життям.

Вони чекали, що ця маячня зі сходу ось-ось скінчиться, думали, що росіяни поправлять свого старезного лідера, якщо не просто зметуть його.

Однак війна розгоралася дедалі сильніше, у Росії стояло шовіністичне виття. Там зовсім не чекали опору. І, звісно, найголовніший командувач не врахував, як дико розкрадено його армію. Там, від керівника до рядового, видно, були нормальні люди, які думали: «Ну хто нападе на ядерну державу?» — і крали все, що тільки можна вкрасти, і приписували все, що тільки можна приписати, і продавали все, що хоч якось можна продати, і пропивали все, що можна пропити, і навіть те, що пропити не можна.

Кілька ракет прилетіли в Дніпро, ракети летіли й на захід України. І тоді, після того як росіяни пальнули по Запорізькій АЕС, Віталій із батьком посадили Дарину, Соню і Віталікову маму, Антоніну Миколаївну, на евакуаційний потяг до Варшави. Квитки на нього, звісно ж, дістала тітка Зіна. Ще раз. Тітка Зіна дістала з Москви квитки на український евакуаційний потяг Дніпро — Варшава. У Варшаві їх мав зустріти давній знайомий тітки Зіни, німець Олаф, який трохи говорив російською, і відвезти далі, до Німеччини. Схоже, знайомі тітки Зіни були щільно розміщені по всій земній кулі. Так відірвали, точніше, відрізали по живому Віталія й Дарину. Вона нізащо нікуди б не поїхала, але всі троє вмовляли її, що Соню треба вивезти. І що сьогодні це головне. Та й усе це ненадовго.

За добу вони були у Варшаві, там їх зустрів симпатичний високий, моложавий, але зовсім сивий Олаф. Сказав ламаною російською: «Слава Україні», посадив їх у свій мікроавтобус, і надвечір вони були в маленькому, наче іграшковому, німецькому містечку на заході Німеччини. Олаф поселив їх у своєму будинку, у квартирці з окремим входом, яку він приготував для доньки, що поїхала вчитися до Берліна, жила там із хлопцем і повертатися поки що не збиралася. Олаф загадково всміхався, коли говорив про Зінаїду, і казав, що колись вони дуже дружили. Він був у захваті, дізнавшись, що Дарина — дипломована кулінарка. Вони з дружиною жили на другому поверсі. На першому поверсі був його невеликий ресторанчик. Ти вчитимеш моїх працівниць готувати вареники й борщ. І Дарина вперше за ці дні всміхнулася.

Посадивши їх на потяг, Віталій попрощався з батьком і поїхав до Харкова. Батька одразу мобілізували в Дніпрі до СКБ, на розробку дронів. Усе ж таки він був доцентом кафедри літальних апаратів. Через 5 годин Віталій був у Харкові, у своїй квартирі. У них не було вибито жодної шибки, хоча навколо вистачало руйнувань, ще через дві години він був у військкоматі, наступного ранку — на полігоні, ще через два дні у складі тероборони прийняв свій перший бій. Через тиждень був уже досвідченим бійцем, командиром групи, ще через два тижні орків, як їх тепер називали, вдалося викинути за межі Харкова й відкинути майже до кордону, ще через тиждень його відправили на полігон у Західній Україні вчитися керувати безпілотними засобами.

Їй часто снилися сни. У ті ночі, коли не мучило безсоння. І завжди снилася Одеса. Снився берег моря. Те місце, куди вони любили приїжджати всією родиною, коли вона була ще манюнею. Великою дружною родиною, що складалася з трьох поколінь. Куди потім вона приїжджала з дітьми та чоловіком, а іноді й сама. Куди напередодні від’їзду вона приїхала кинути монетку в море, щоб неодмінно повернутися. Їй завжди снився яскравий сонячний день. В Одесі часто світило яскраве сонце. Набагато частіше, ніж там, де вона зараз.

Одеса — це окремий випадок. Мабуть, дуже важко натягнути Україну на Одесу. Але ще важче натягнути на Одесу Росію. Місто з окремою історією, з окремим менталітетом, з окремим характером, з окремою мовою. І, мабуть, краще не намагатися цього робити. Дайте їй спокій. Адже всі спроби дають протилежний результат. Попри те що Одеса пережила масову еміграцію, щедро поділившись одеситами з Ізраїлем, Штатами та Німеччиною, одеський дух усе одно не вбити.

Еля — справжня одеситка. Щоб це побачити, зовсім не обов’язково запитувати: «Звідки ви?» Досить почути, як вона говорить, подивитися на її напівскептичну напівусмішку, на її поставу, на її ходу, щоб зрозуміти: «Таки да». Це Одеса.

Еля виросла в типовій одеській родині й була напівкровкою. Тобто половина крові, що текла в її жилах, була єврейською — від породистої мами, у якої в роду всі були одеськими євреями. Навіть хтось із її прадідів не по прямій лінії був не на останніх ролях у банді Мішки Япончика, а прямий прадід був купцем, причому доволі успішним, і, за сімейними переказами, дуже нервував, коли до нього з нальотом навідувалася банда його кримінального родича.

Елин тато, Саша, був із приїжджих і приїхав із Тирасполя вчитися до Одеського інституту зв’язку. У його жилах була намішана чортова прірва крові, зокрема російської, татарської, молдавської, української і, можливо, циганської, причому незрозуміло в якій пропорції. Ну, приїхав учитися — то вчися. Так ні. Він примудрився осісти в Одесі й одружитися з пристойною єврейською дівчиною, батьки якої втратили дар мови, побачивши цього широкоплечого, високого, кучерявого молдаванина з чорним, як смола, волоссям і російським паспортом. І це ще не все: коли в Тирасполі почалася заваруха, він привіз до Одеси маму, яка ростила його сама і для якої вони порівняно недорого купили невелику квартирку в родини, що виїжджала, продавши розкішний будинок у Тирасполі.

Елина молдавська бабуся Віра розповідала, що її прадіда занесло з Росії до Молдови, яка тоді називалася Бессарабією, а прабаба була чи то молдаванкою, чи то циганкою, чи то і тією, і другою. Елі у спадок дісталися темні, майже чорні очі й чорне волосся. Вона завжди верховодила дворовою шпаною, і баба Віра часто називала її: «Моє циганча».

Елина бабуся Софа була вчителькою російської мови та літератури. Не знаю, як так вийшло, але, якщо взяти Україну, найкращими вчителями й просто знавцями російської літератури були саме єврейки. Якось так склалося. І бабуся знала всього Пушкіна напам’ять, а на додачу до нього — Грибоєдова, Лермонтова й поетів меншого рангу. Знала напам’ять усі вірші поетів Срібного віку й шістдесятників, тобто знала все. Знала й уміла подати це дітям так, що вони з нетерпінням чекали її уроків літератури. Уроків, які не пропускали й не намагалися зірвати найвідвертіші бовдури та кандидати на місце на нарах. Сказати, що учні її любили, — нічого не сказати. Вони її просто обожнювали. Часто старші казали про Елю: «Це Софушчина онука», — і Еля, так, пишалася бабусею.

Не можна сказати, щоб у її батьків мільйони стирчали з кишень, але на хліб і навіть на хліб із маслом, а іноді й на бутерброди з ікрою вистачало. Численні родичі за кордоном знали, що бідна дівчинка росте в бідній країні, й тому часто надсилали подарунки. Хоча навіщо слати шмотки, які цілком можна було купити просто на Привозі?

Її тато був почасти шлемазлом, як казала бабуся, й уперто не хотів нікуди їхати. «Мені й в Одесі добре», — казав він і складав у стосик виклики до Ізраїлю, а потім запрошення до Штатів і Німеччини. Працював в одному з численних НДІ на невисоких посадах, стаючи то старшим інженером, то молодшим науковим співробітником, то просто науковим співробітником. Десяток років він писав дисертацію й майже дописав її до 1991 року, коли їхній НДІ благополучно закрився. І тоді татові довелося ворушитися. Тоді всім довелося ворушитися, щоб не померти з голоду. Він з одним із приятелів організував фірму, і через неї вони потихеньку торгували розробками свого НДІ. Зірок із неба не хапали, але завжди були при ділі. Як виявилося, їхній НДІ наклепав безліч приладів, які були встановлені на багатьох заводах і, мало того, закладені в їхній технічній документації. Прилади успішно ламалися, їх треба було ремонтувати, переводити на сучасну елементну базу тощо. Загалом, для їхнього десятка співробітників роботи вистачало.

Породиста єврейська мама, як годиться, після школи вступила до універу на філфак і потихеньку готувалася піти бабусиними стопами. Але на третьому курсі вийшла заміж, до четвертого народила Елю, перевелася на заочне, а, отримавши диплом, кинула його на полицю й пішла на курси перукарів. «Я хочу робити те, що подобається мені, а не те, чого хочеться іншим», — відбивалася вона від докорів своєї мами.

Треба сказати, що Світлана — так звали Елину маму — дуже швидко стала хорошою, вправною майстринею своєї справи, паралельно з роботою опанувала жіночі зачіски й усе, що з ними пов’язане, а також нігтики, брівки та іншу премудрість на тему, як зробити з Василиси Премудрої Василису Прекрасну. Видно, вища освіта — вона й у перукарні вища.

У мами з’явилися гроші. У родині з’явилися гроші. Еля швидко зрозуміла, що по гроші треба звертатися до мами, а не до тата. Перукарні в ті часи були своєрідними центрами фарцовки. Ну а як не купити якусь річ, якщо принесли просто на роботу й пропонують зовсім недорого? Досить скоро мама почала вдягати доньку як лялечку в усе фірмове, і з третього класу на неї почали задивлятися однокласники. А в п’ятому вона вже була зірочкою. Мабуть, тільки в Одесі дівчинка, у чиїх жилах тече єврейська кров, могла стати зірочкою в класі.

А тут іще й тато почав більш-менш заробляти. Удома з’явилися долари. Це було дуже прикольно. Еля тягала їх до школи показувати друзям. Найсмішніше, що з Кримінального кодексу ще не встигли прибрати розстрільну статтю за валютні операції, але вже в кожному кіоску, що торгував сигаретами, у кутку стояла табличка з курсом обміну. З кожного судна, що заходило до порту, контрабас — як місцеві називали контрабанду — вивозили вантажівками.

Потім вона часто читала про те, як було погано, ну просто жахливо в дев’яності, але точно знала, що це не так. Одесити здебільшого й так тримали якісь бізнеси на паях із державою, тепер ці бізнеси узаконили. Принаймні мама вже мала свою перукарню в центрі міста. Просто напозичалися де тільки можна, викупили в старому будинку на першому поверсі приміщення, навели там лад і красу, обладнали чоловічу та жіночу зали. Знайшли місце для манікюру, педикюру тощо. Зробили дуже ефектну вивіску й за не найжахливіший хабар біля входу облаштували парковку на кілька машин. Через місяць-другий після відкриття на цій парковці майже завжди стояли три-чотири не найдешевші автівки, що краще за будь-які ознаки свідчило про статус закладу.

Еля, вступивши до ОНУ, із занять бігла в салон до мами й потихеньку опановувала більш прикладні професії. Хоча факультет іноземних мов теж мав прогодувати, але нігтики точно ніколи не завадять. Завжди жива копійка.

Узагалі, не знаю, як в інших містах, але в Одесі перукарні були своєрідними клубами. Жіночими клубами, де обговорювали всі новини. Майстри, які працювали постійно й давно знали відвідувачок на ім’я, завжди були в курсі: хто виходить заміж, хто розлучається, з якої нагоди відвідує салон — до театру з чоловіком чи до ресторану з коханцем; хто видає доньку заміж за цього поца і чий син, здається, одружується з цією чудовою дівчиною.

До шістнадцяти років Еля була зразковою пай-дівчинкою й дуже тішила маму й тата. А потім у неї несподівано сталося кохання. Неждано-негадано. Ще два роки школи, а тут зв’язалася з компанією босяків. Точніше, подружилася з хлопцем, начебто правильним і пристойним. І навіть мама не дуже заперечувала, коли дізналася. Одноліток, акуратно підстрижений, ввічливий. Коли телефонує, не забуває привітатися й представитися: «Добрий день, це Андрій». Загалом, прийняли його прихильно.

Щоправда, потім з’ясувалося, що Андрій був пов’язаний із компанією, яка кошмарила місцеві ринки, і був у них типу обличчям контори. Битися він не вмів, але вмів вести переговори, і його, коли їх узяли, зробили мало не головним. Він ледь не сів. Батькам терміново довелося продати ще не старі «Жигулі» й вивезти його до Росії, де він і загубився. Елі він не писав і не телефонував. Це був найперший у її житті.

Потім Еля вийшла заміж і змінила прізвище на Титаренко. Її чоловік Ігор був такою самою напівкровкою, точніше, багатокровкою з великою домішкою грецької крові, як і вона. Він закінчив факультет комп’ютерних технологій і, працюючи у великій комп’ютерній фірмі, отримував валютну зарплату. Ні, зарплату платили у гривнях, але нараховували в доларах. Хороша зарплата виходила.

Вони зуміли зовсім незадовго до шаленого зростання цін купити квартиру в новому будинку, у новому районі. Купили, коли був іще тільки виритий котлован під фундамент. А коли через рік отримали ордер, її можна було продати вп’ятеро дорожче. Але хто ж її продасть? Загалом, як кажуть у казках, стали жити-поживати та добра наживати. Добро не забарилося: спочатку донька, потім син. Спершу Маринка-картинка, потім Антошка — в руках гармошка. Мама Еля трохи округлилася, що їй не шкодило, і, коли Антошка пішов у дитячий садок, пішла працювати на «нігтики» до маминої перукарні. Ой, перепрошую! Яка перукарня? Що це за слово таке — непристойне, колгоспне. Салон косметичних послуг «Віртуаль» — ось як це правильно називалося.

Мабуть, я надто докладно все це описую? Усі так і пориваються або заснути, або пошукати щось цікавіше? А давайте тоді пропустимо років десять. Час летить, як трамвай із гори. Уже минув перший майдан, який переважно пройшов повз Одесу; уже минув другий і втік вальяжний Янукович; уже віджали в України Крим; уже набігли агітатори, які казали, що в Одесі неправильні пам’ятники й назви вулиць; уже набігли агітатори, які кричали, що Одесі треба слідом за Кримом іти під священну правицю Москви, і торочили про «російську весну».

І ті, і другі добряче дістали одеситів. Ну чого їм, блін, не йметься? І тим, і другим. Тим, хто намагався зробити з Одеси південний Львів, і тим, хто намагався зробити з Одеси Нью-Васюки. І ті, і другі намагалися активно вербувати собі прихильників. Ну й нехай би собі агітували. Але через брак словесних аргументів вони так і поривалися пускати в діло кулаки й не тільки. Ті, що агітували за Путіна та його Новоросію, поривалися притягти на цю нескінченну розбірку в центрі бейсбольні бити, газові й не тільки газові пістолети. Українці обмежувалися кулаками. Хоча ні, бейсбольні бити теж ішли в хід. Ні ті, ні другі не були ангелами. Бейсбол любили всі.

Понад тиждень не міг продовжити писати, ходив колами навколо компа, бо писати про Одесу й одеситку Елю, не згадавши про друге травня 2014 року, просто не вийде. А що сталося другого травня? Давайте все по порядку. Відновімо хронологію тих подій, того, що було до, і того, що було після. Зараз, коли війна щодня забирає сотні життів, ті події вже не здаються такими жахливими, а тоді це був просто шок. Шок, який переживала вся Одеса. Шок, якого зазнала вся Україна.

Освіжити пам’ять допомогли відкриті джерела. Я намагався відокремити факти від оцінок, звіряв різні версії й переглядав матеріали за посиланнями. Отже:

Березень 2014-го. Перші спалахи.

Після майдану й анексії Криму в Одесі почали формуватися два табори. З одного боку — проукраїнські активісти, волонтери, студенти, футбольні фанати. З іншого — Антимайдан, проросійські рухи «Одеська дружина», «Народна альтернатива», «Слов’янська гвардія» тощо.

На початку березня відбувалися мітинги на Приморському бульварі й біля Дюка. Там були прапори України, а неподалік — прапори Росії та СРСР.

Другого-третього березня почалися перші сутички. Тоді проукраїнські активісти зірвали мітинг проросіян біля будівлі облдержадміністрації, не дали їм підняти триколор над її будівлею. Тоді обійшлося без жертв, десятки людей дістали травми, але особливо серйозних травм не було. На відміну від Донецька й Луганська, промосковським активістам захопити обладміністрацію не вдалося. Відтоді ж одеська міліція зайняла позицію спостерігачів. Власне, правоохоронці Одеси мали добру давню традицію не лізти в бандитські розбірки. До того ж і там був іще той розбрід і хитання. Одні симпатизували Києву, інші — Москві. Іноді втручалися й рознімали, але частіше дозволяли «досхочу побитися».

Антимайдан закріпився на Куликовому полі, де поступово виросло наметове містечко — до двохсот осіб постійно й до 1 000 під час мітингів. Проукраїнські активісти — рух «Євромайдан Одеса» — збиралися біля Дюка й на Приморському бульварі. Сутички повторювалися не раз, кидали петарди, билися палицями, били машини. У березні та квітні було зафіксовано близько десятка локальних конфліктів між цими групами.

Чи була Москва зацікавлена в дестабілізації в Одесі? Так, безумовно, була. Тоді з усіх прасок кремлівський вождь і його команда, натхнені тим, як легко їм вдалося віджати Крим, розповідали, що Одеса — російське місто, що все Причорномор’я — це споконвічно російська земля. Що все Лівобережжя України — це Новоросія, яка має повернутися під правицю російського царя або того, хто зараз намагається грати його роль. Тож одеський Антимайдан, і не лише його, щедро забезпечували і грошима, і агітаторами. Уже кожен одеський пенсіонер, особливо військовий, знав, що в Росії пенсії в кілька разів більші за українські, що в Криму всі щасливі й не дочекаються, коли Одеса слідом за ними «повернеться до рідної гавані». І все-таки це був Антимайдан з одеським ухилом, і він дуже відрізнявся від донецького, безгальмового. Тут не було тієї войовничості, тієї агресивності, яка була, наприклад, у Донецьку. В Одесі комфорт завжди брав гору над ідеологією. І гасла федералізації переважали гасла сепаратизму.

І все-таки саме в Одесі сталося найкривавіше зіткнення між проукраїнськими та проросійськими, як їх тоді називали, активістами. Хоча багато хто каже, що це був найдієвіший бій із сепаратизмом і, якби таке сталося в Донецьку, ми не мали б зараз величезної війни з мільйонами жертв, а та сама Еля спокійно жила б в Одесі, а не вивчала німецьку мову. Хоча їй, випускниці ін’язу, яка непогано говорила англійською, німецька давалася легше, ніж іншим. Але Одеса, її Одеса, була не тим містом, яке з власної волі міняють на провінційне німецьке містечко. І в Одесі залишився її чоловік, її Ігор, який боїться вийти з квартири, щоб його не відправили на фронт, і якого не варто було залишати без нагляду навіть на тиждень. Іще той кобель! В Одесі залишився її Вадечка, її золотий хлопчик. Але про нього пізніше. Якщо взагалі говоритимемо про нього. Це її таємниця.

Про події другого травня вона ввечері, звісно, почула в новинах. Але дуже скупо. Типу: вкотре побилися наші з їхніми. Краще б вони, наші й не наші, билися десь за містом. А то взяли моду робити це в центрі. Ні пройти, ні проїхати. Тобто вона думала: «Ну чергова сутичка». Хоча Ігореві знайомі, які телефонували, розповідали різні жахи, та й соцмережі гули. Але все це — новини типу «одна баба сказала».

Але перукарня — це майже базар, це місце, куди приходять не лише почистити пір’ячко, а й поговорити. Еля прийшла о дев’ятій, а о дев’ятій п’ятнадцять уже знала, що сталося страшне, що одні інших попалили в Будинку профспілок, а на Грецькій відбулася битва, де палили з автоматів. Обговорення розпалилося так, що ще трохи — і дами, які прийшли привести до ладу волосся, готові були вчепитися у волосся одна одній. Це сталося в мить, коли одна зі сперечальниць сказала: «Так їм і треба». Ох, не треба було їй так казати, от не треба! Якби не Свєта, педикюрниця вагою за сто кілограмів, яка кинула інструменти й ногу клієнтки, вийшла в центр зали й своїм напівбасом гаркнула: «Ша, баби! Ану тихо мені!», точно побилися б.

До десятої дійшли одностайної думки, що людей дуже шкода. І що сволочі з міліції навіть не намагалися їх розняти, а пожежники приїхали майже за годину й іще пів години під’єднували свої шланги до колодязя. І що досить уже! І пішли вже і ті, і другі нахуй. Досить уже біситися, намагатися зносити пам’ятники, розмахувати чужим прапором, влаштовувати мордобої посеред вулиць. Дайте жити! А людей справді шкода. Шкода до болю. Свої ж, через дурість загинули. Одеські.

І, мабуть, не лише вони дійшли такої думки. Якось усе в Одесі притихло. І на рожен лізли тільки найвідбитіші активісти, але люди за ними не йшли. До війни, крім пам’ятника Леніну на Куликовому полі, жодного значного пам’ятника знесено не було. Якось місто перехворіло й зажило, як раніше. Українське місто зі своїм, лише йому притаманним колоритом і точно не південний Львів. І 24 лютого 2022 року Одеса зустріла в тому ж стані спокійного, упевненого в собі міста, столиці українського Причорномор’я. Чистого, з відремонтованими дорогами, аполітичного, майже курортного, портового, контрабандистського. Загалом, усе як завжди. Міста, на якому зламав зуби навіть колишній президент Грузії, якому вдалося змінити правила гри для грузинів і який благополучно погорів на Одесі.

Але повернімося до Елі. Як так сталося, що в її житті з’явився Вадюша? Її таємниця, її хлопчик, її світло у віконці. Просто так сталося, що, поки вона народжувала, годувала, ростила дітей і сиділа в сімейному ув’язненні, її Ігорко не нудьгував. Він давно захоплювався морськими видами спорту й тепер майже кожні вихідні проводив десь у морі. Їхні почуття добряче охололи. Після народження Антоші вони спали в різних кімнатах. Річ у тім, що Антон ріс дуже неспокійною дитиною. Через годину-півтори після того, як його вкладали спати, він прокидався, пхикав і зрештою засинав поруч із мамою, через що Ігоря витіснили до вітальні, на диван. Згодом він уже просто лягав там, щоб не влаштовувати нічних перебіжок. Подружні пестощі стали рідкісним явищем і радше винятком із правил, ніж правилом. Ігор часто залишався на березі до пізнього вечора й приїжджав додому дуже пізно. Часто від нього пахло алкоголем, а іноді й парфумами — запахом, яким дівиці мітять своїх залицяльників і посилають звісточку їхнім дружинам. Еля, звісно, психувала в душі, але Ігор дивився на неї невинними очима, приходив із квітами, просив пробачення, що пізно прийшов, казав, що, якщо не ходитиме на базу, у нього просто зад стане квадратним від нескінченного сидіння за компом.

До чотирьох років Антончик давав жару, й Еля виглядала просто, ну просто дуже втомленою і не надто кондиційною жінкою. А коли Антоша підріс і пішов у садок, Еля ожила, почистила пір’ячко й знову стала ефектною брюнеткою.

А потім вона закохалася. Закохалася, як дурепа, в Антошиного тренера, Вадима Миколайовича. Невдовзі він перетворився на Вадюшку, на її золотого хлопчика, її солодку таємницю. Він був на шість років молодший за неї й таким тестостероновим красунчиком, що не закохатися в нього було просто неможливо. Ну й закохалася, ну й гаразд, вона часто закохувалася очима й так само легко перегоряла. Ті жінки, навіть дуже заміжні, які ніколи не відчували легкої закоханості, нехай першими кинуть у неї камінь. Заміжня — не значить мертва. Але ж треба! Цей молодий красунчик теж поклав на неї око, і якось, коли в страшенну зливу вона завезла Антона до бабусі й повезла Вадима Миколайовича додому — до речі, вона сама це запропонувала, — відчула, що атмосфера в машині розжарюється. Власне, вона відчувала це ще тоді, коли на задньому сидінні машини сидів Антон. Вона поклала руку на важіль перемикання передач і відчула, як його рука лягла зверху. Забрала руку трохи пізніше, ніж варто було. Але невдовзі на світлофорі їхні руки зустрілися там само, і вона, несподівано для себе, почала відповідати на ласку його долоні. Майже непомітно, але хто захоче, помітить.

— Ми зараз потрапимо в аварію, — порушила вона мовчанку.

— Усе може бути, — сказав він і, знявши її руку з важеля, поцілував пальці. — Вихід один: припаркуватися.

— Вадиме Миколайовичу, давайте поводитися пристойно й не переходити межі.

У її тоні не чулося бажання не переходити межі. Ну ніяк не чулося.

«Елько, тобі не потрібен цей хлопчик! Якщо вже так хочеться завести коханця, обери солідного чоловіка. Цей красунчик напевно розбив уже не одне серце, і не варто ставати черговою його жертвою. Це може бути боляче! Дуже боляче! Треба зав’язувати! Не вісімнадцятирічна ж дівчинка. Маєш думати головою, а не тілом», — подумала вона й несподівано для самої себе пригальмувала та звернула на стоянку великого будівельного гіпермаркету, яка й удень була заповнена не більш як на третину, а зараз там стояли лише дві машини. Припаркувалася в самому кутку, біля огорожі, вимкнула запалювання й вимкнула голову. «Ну й шлюха ж я», — була остання твереза думка, що промайнула в голові перед тим, як мислення вимкнулося через непотрібність.

Це вже потім вона дізналася, що в цього тестостеронового красунчика досвід спілкування з жінками був ой який невеликий. Спочатку спорт, гонитва за результатами, нескінченні підготовки до змагань, багатогодинні тренування, збори. Потім травма, несумісна з тими самими результатами. Потім швидке одруження з гімнасткою, з якою він разом навчався в інституті фізкультури і яка теж уже попрощалася зі спортом, потім народження сина, потім швидке розлучення, потім від’їзд дружини й сина до Ірландії, до мужика, з яким вона познайомилася в інтернеті, потім, коли отямився, робота дитячим тренером за копійчану зарплату й розуміння, що в тебе вже все було. У сенсі — було все. Було й минуло. І це в його двадцять сім років. І депресія, з якої він намагається вибратися, і в нього майже виходить. А ще вона дізналася, що йому подобаються старші за нього жінки. Змалку йому подобалися не дівчатка, а дами, і першою його закоханістю була подруга матері. І що, побачивши Елю, він одразу втріскався в неї по вуха і, як був певен, без жодних перспектив. Ось тобі й тестостероновий красунчик.

А тепер уявіть, що ця коротка зустріч була чотири роки тому. І що всі ці чотири роки Вадюня, її золотий хлопчик, так і не глянув у інший бік. Він кохав Елю. І вона кохала його. Вона перетворила на затишне гніздечко його малюсіньку малосімейку й уже не розуміла, де живе справжня Еля. Тут чи у своїй великій трикімнатній квартирі в сучасній висотці. У квартирці, де вона була дуже коханою, ніжно коханою жінкою, чи там, де вона була матір’ю великої й загалом дружної родини, де росли діти, в яких вона душі не чула, де були спокійні, розумні стосунки з чоловіком, на якого гріх нарікати. Одне слово, геть заплуталася Елька.

Вадим дуже хотів, щоб вона все кинула й стала його дружиною, щоб народила йому дітей, щоб була з ним двадцять чотири години на добу.

— Ти ж МОЯ жінка, Елько. Я ж відчуваю, що ти народилася для мене.

— Надто рано я народилася, Вадечко. Або ти надто пізно, — відповідала вона. — Коли в тебе ламався голос, я вже Маринкою вагітна ходила. Вадю, не витрачай на мене своє життя. Ну будь ласка, не витрачай! Знайди дівчину й одружися з нею. Я чесно-чесно буду щаслива і, якщо ти дозволиш, буду хрестити твоїх дітей. Навіщо тобі стара, змучена життям жінка? Зрозумій, якщо Ігор — ще так-сяк і якось він проживе без мене, а я без нього, то Маринка й Антон — це мої кровинки, і не можу я залишити їхній дім без мами. Нізащо не погоджуся, щоб на моє місце — місце їхньої мами — намагалися поставити іншу жінку.

Вона замовкала. Наставала пауза. Потім він обіймав її й казав:

— Так, я розумію тебе, але й ти зрозумій мене. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен і не буде потрібен ніколи. Це точно! Я однолюб. Нехай усе йде, як іде. Я дочекаюся, поки виростуть твої діти, й заберу тебе. Я спортсмен, я терплячий. Я вмію чекати.

Він уже давно не працював дитячим тренером. Він улаштувався фітнес-тренером у недешевий фітнес-клуб і дуже непогано там заробляв. Які дівки там крутилися навколо нього, у дуже провокативних костюмах — просто відпад! Але йому було на них пофіг. Йому потрібна була тільки його Елечка. «Ляльки заводні», — казав він про них.

А час ішов. Заблукала Елька у двох своїх чоловіках, як у темному лісі. І як вийти з цього лісу та куди приведе її крива стежинка, не знала. Вона давно вже працювала в маминому салоні один-два дні на тиждень, просто щоб не втратити кваліфікацію. Працювала тільки зі своїми напівподругами, напівклієнтками за дуже завчасною домовленістю. Основні гроші їй приносило репетиторство з мови. Працювала вона дуже часто онлайн, із дому, попит на іноземну мову постійно зростав, і вона могла мати стільки учнів, скільки могла переварити. Зазвичай вона працювала вдома, онлайн. Працювала годин до третьої-четвертої. А потім казала, що має два офлайнові уроки, або вигадувала ще якусь причину й їхала до Вадюні. Діти вже підросли й не дуже потребували маминої опіки. Годуй, пери, одягай, кишенькові гроші давай — і гаразд. Іноді, як її чорти обсідали, вона сідала перевіряти їхні уроки й мотала нерви і їм, і собі.

Вона часто запитувала себе, чи знає Ігор про те, що є Вадюня, чи ні. Думала, що не може не знати, не здогадуватися, просто йому це пофіг. Власне, як пофіг було їй, коли вона, кидаючи його сорочки й не тільки в прання, помічала сліди помади на комірцях і, крім сигаретного, відчувала легкий запах парфумів. Панянки не забували мітити своїх залицяльників. Чи варто через це влаштовувати скандали, якщо все одно знаєш, що ти від нього й він від тебе нікуди не подінетесь? Ні, звісно. І вона не влаштовувала. Збоку могло здатися, що в них просто ідеальна родина. Мабуть, так воно й було. Ну а те, що секс у їхній спальні нечастий гість, то ж не діти вже. Ігореві нещодавно сороківку справляли, та й їй уже не так далеко до ювілею.

У 2022-му на День святого Валентина до Одеси приїхали родичі зі Штатів. Ігорева двоюрідна сестра з чоловіком. Тижнів на два приїхали. Побачитися з живими родичами й відвідати могили тих, кого вже немає. Ну, м’яко кажучи, невчасно вони приїхали.

Особливо добре вони це зрозуміли двадцять четвертого лютого. Ні, Одесу ніхто не бомбив, просто було незвично тихо. Тихо. І тривожно. Усі прилипли до телевізорів. Усі чекали, що скаже Байден. Ось він зараз насупить брови й зупинить цю маячню. І все припиниться. І росіяни go home. Але той невиразно промугикав, що запровадять санкції, і після паузи, бачачи, що не справив враження й від нього явно ще чогось чекають, додав: «Вони ще пошкодують про те, що зробили», викликавши нездоровий смішок в українців. Час для агресії було обрано ідеально. На чолі світового жандарма — старий, дуже нездоровий чоловік, який із тріском провалив останню воєнну операцію й дуже хотів миру та тиші. Дуже хотів, щоб його залишили в спокої.

І раптом Одеса відчула себе голою. Голою й беззахисною. Море, яке ще вчора було головною гордістю Одеси, стало її найбільшим страхом. У мережі постійно писали, що Чорноморський флот готовий обстрілювати Одесу з моря, що в бік Одеси рухаються кілька великих десантних кораблів. В українських територіальних водах росіяни почувалися як удома. Та велика фраза, якою пишалися всі українці, якою українські військові послали російський військовий корабель, була радше актом відчаю, а не демонстрацією сили. Уміння перемагати на морі до українців прийшло пізніше.

І з півдня наступ ішов швидко. Першого березня вже був захоплений — ще раз: захоплений, а не звільнений — Херсон. До Одеси поспіхом перекидали частини ЗСУ й без бою її здавати не збиралися. Усі казали, що війна буде за кожен будинок і що жінки, діти, старі можуть і повинні виїхати. І якнайшвидше. Часу на ухвалення рішення залишалося обмаль.

Єля не була надто патріотичною. Їй не подобався Путін, їй не подобався Порошенко, їй був більш-менш симпатичний російськомовний і явно талановитий Зеленський. Вона була дуже космополітичною та аполітичною. Вона не могла зрозуміти, навіщо їй переходити на українську мову. Хіба мало того, що Антон у садочку каже: «Добрий ранок» і «До побачення»? Навіщо ламати пам’ятники, які були збудовані давним-давно і якщо й не були творами мистецтва, то принаймні мали історичну цінність? Це ж не Ленін, який стояв у дворі їхньої школи й простояв майже до двохтисячних. Просто не було кому його знести, поки директорові не поставили клізму. Її виховала бабуся, одна з найкращих знавчинь російської літератури в Одесі, і якщо бабуся знала всю російську поезію, то відсотків на тридцять знала її, звісно, й Еля. Знала й любила, хоча без пієтету, властивого бабусі.

У перукарні регулярно спалахували сутички на цю тему. Навіть не сутички, бо в усіх була, в принципі, однакова думка, яка висловлювалася однією фразою: «Залиште Одесу в спокої». А то й жорсткіше: «Від’їбіться від неї». Дурні суперечки, чи було щось на місці Одеси до Одеси, нікому не потрібні. Ну, так уже вийшло, що наказ створити на місці Одеси місто дала розпусна німкеня, яка захопила трон Російської імперії, за походженням не мала нічого спільного з російським престолом, зате потім, як писали її численні коханці та підлабузники-біографи, дуже полюбила Росію. Будь-хто її полюбив би, якби йому до ніг кинули корону й практично нічим не обмежену владу. І вже якось звик би до снігу та морозів. А ви б не полюбили? І якщо стоять пам’ятники напівнегру Пушкіну, французові Дюку де Рішельє, то нехай собі стоять. Не ви їх ставили.

Але це все балачки. А зараз Одеса порожніла на очах. Хто міг кудись виїхати, виїжджав. І на Елю почали тиснути всі. Насамперед Ігор: дітей треба вивезти й не ризикувати. До нього приєдналася велика й дружна родина. Казали, що це ненадовго: за два тижні все вирішиться. Ну, максимум за місяць. На травневі шашлики точно повернуться. Он навіть Зеленський сказав. Своє додала й тітка Марія, яка з кінця дев’яностих жила в Німеччині й щороку на два-три місяці приїжджала до Одеси. «Єлечко, не думай про себе, подумай про дітей. Давайте прямісінько до мене! І чути нічого іншого не хочу!» А тут іще американські гості, які мали вилітати з Києва до Нью-Йорка, змогли перебронювати квитки на Кишинів — Париж — Нью-Йорк, і було б добре, якби дорогою Еля підвезла їх до Кишинева. Загалом, вода камінь точить, і Еля погодилася поїхати з дітьми та провідати стареньку тітоньку в Німеччині. На два тижні, не більше.

Увечері вона заїхала до Вадима й там хоч наревілася досхочу. Він цілував її, втішав, зігрівав, а вона тремтіла, чому — незрозуміло. Наче гола на крижаному вітрі. Вона відчувала, що цей вітер — крижаний вітер війни — забирає її, і вона вже ніколи не побачить ані Вадички, ані Одеси, ані колишнього мирного життя.

Удома вона не могла собі такого дозволити. Удома вона мама. А мама сильна, мама не плаче, мама мудра й завжди знає, що робити. Вона весь час намагалася заглушити лихі передчуття, які її мучили. Не давала паніці заволодіти собою. Он у Стамбулі вже йдуть переговори, росіяни приперлися лякати, а не вбивати. «Може, відвезу цих невчасно прилетілих амерів до Кишинева й повернемося додому», — думала вона. «ЗБИРАЄМОСЯ», — рівним, майже оптимістичним тоном сказала вона дітям і взялася складати валізу.

Через день, вистоявши величезну чергу на кордоні, вони все-таки встигли посадити американців на їхній літак. Новини з Одеси були невтішними. Усе свідчило про те, що за Одесу росіяни взялися серйозно. Їхні літаки літали майже як у себе вдома, а кораблі Чорноморського флоту з моря нахабніли від безкарності. Про повернення не могло бути й мови. Залишатися в Кишиневі було нереально. Там усе було переповнене біженцями. Коротше, їдемо до тітки Марії в Німеччину. Н-да, понад дві тисячі кілометрів, а водійка — не з найкрутіших. «Їхатимемо довго й із тривалими зупинками», — попередила вона дітей. Ті не надто засмутилися. Вони почувалися туристами й налаштувалися на пригоди. Це було набагато цікавіше, ніж ходити до школи. Вони їхали не поспішаючи, майже п’ять діб замість трьох. Погуляли Прагою, подивилися Дрезденську галерею й увечері п’ятого дня впали в обійми тітки Марії, змученої чеканням.

Після лютого 2022 року.

Дівчата, а давайте сьогодні вип’ємо. Як не крути, а сьогодні рівно рік. Це Маша. Сьогодні рівно рік, як почалася ця паскудна війна. Та довбана війна, яка мала закінчитися за тиждень або за три дні. Пропоную в нашій піцерії. Тій, що через дорогу від курсів. Вони часто забігали туди перекусити, з’їсти якусь булочку й випити чашку кави. На дні народження збиралися там привітати іменинника. Скидалися йому на подарунок, а він виставлявся. Як правило, піцою і пивом. Іноді дозволяли собі випити келих вина. Вони ходять на мовні курси, їхні діти ходять до шкіл і дитсадків. Вони вже не щодня питають: а де тато? А коли він приїде? А коли ми поїдемо додому? Більшість дітей доволі швидко адаптуються. Соня говорить німецькою набагато краще за Дарину. Вона вже читає підручники німецькою, відповідає біля дошки й отримує одиниці. Тут це Sehr gut. Рік! Довбаний рік минув. Вважати його викресленим із життя?

Їх восьмеро. Вісім українок. Наймолодшій — 22, найстаршій — за 50. Від Донбасу, де «асвабадітєлі» каменя на камені не лишили, до Ужгорода, куди одного разу залетіла ракета й вибухнула за 5 км від кордону зі Словаччиною. Вони не завжди дружать між собою. Дехто не в ладах. Дарина ніколи ні з ким не свариться і дружить з Елею. Ну не те щоб дружить, просто часто спілкуються, часто разом бігають перекусити.

Сьогодні п’ятниця, короткий день. Отже, заняття до 12:30. Близько першої вони зібралися в піцерії. Замовили, взяли до рук келихи.

— Давайте вип’ємо, щоб він здох, — сказала Маша. Вона біженка з Маріуполя, і в неї особливі порахунки з цим персонажем.

— Щоб він здох, — повторили всі інші, цокнулися келихами, а потім зробили по ковтку німецького пива, яке не надто відрізнялося від українського.

— А мені здається, що гріх бажати людині смерті, якою б вона не була, — це вже тернополянка Марія, жінка років тридцяти п’яти, яка приїхала до Німеччини з дорослою сімнадцятирічною донькою. Злі язики казали, що вона там здала свою квартиру біженцям за зовсім немалу суму й приїхала з твердим наміром залишитися тут жити. Але злі язики не уточнювали, що виїхала вона після того, як її чоловік опинився в армії й уже майже рік беззмінно на передовій. Марія була дуже побожна й щонеділі їздила до сусіднього великого міста помолитися в православній церкві.

— Так то ж ЛЮДИНІ бажати смерті гріх, а цей — не людина. Уже давно не людина. Якщо й був нею колись. Ніколи не забуду, як я мчала з Анютою на руках ховатися в метро, — це вже киянка Галина. — Вила сирена, над головою гули шахеди, а Аня не плакала, тільки тихенько підвивала: «Мамочко, нас уб’ють? Нас зараз уб’ють? Швидше, мамочко. Давай я ніжками побіжу». Того дня я вирішила виїхати, й Анатолій, мій чоловік, не став умовляти мене залишитися. Е ні, цій тварюці я ніколи не пробачу. Знаєте, дівчата, я така жаліслива. Якщо на кухню залітає оса чи муха, ми ловимо її склянкою на шибці й, намагаючись не травмувати, випускаємо надвір. Так от! Цю тварюку я б повісила власними руками. І, клянуся, рука б не здригнулася. У Галини зовнішність ангела: великі блакитні очі й трохи відсутній погляд, властивий натуральним білявкам. Маленька, струнка, з явно фітнесовою фігурою. Іще той кат!

— Візьмеш мене в помічниці? Коли його вішатимеш. Із задоволенням тобі допоможу. Але мені не хотілося б обмежитися лише ним, — це Тамара з Маріуполя. Вона тут без дітей, приїхала удвох із чоловіком-інвалідом. — Я б їх, — вона, не посоромившись, смачно вилаялася, — усіх, усіх, хто бомбив, хто стріляв, хто накази віддавав, власноруч покришила б з автомата.

Вони тоді захоплювали Марик, точніше, те, що від нього лишилося, коли ми вирішили виїхати. Але треба було вибрати момент. Моя донька з чоловіком тричі приїжджали по нас, і тричі все зривалося через бомбардування. Визволителі обіцяли «зелений коридор» для тих, хто виїжджає. І начебто пропустили кілька автобусів, але потім їх розстріляли з арти. Льошчина мама, напівпаралізована бабка, чекала на нас у своїй квартирі, і ми б її забрали. Точно забрали б, але, коли ми під’їхали, побачили рештки згорілого будинку, і Льошка в будинку, де виріс, побачив лише обгорілі рештки мами. Він поховав її там-таки, як зміг, просто у дворі. Місто вже було майже повністю під контролем росіян. На виїзді з міста стояв блокпост. Чий — ми не знали й зрозуміти не могли. Зупинившись, зрозуміли: ВОНИ. Радше за говіркою, ніж за формою.

— Хто такі, куди їдете, навіщо? Чому не в Росію? — Ми щось промимрили у відповідь. Він оглянув усіх липким поглядом. Автомат на пузі весь час дивився дулом на нас. — Гаразд, хуй із вами, їдьте, якщо доїдете. Якщо вас дорогою не грохнуть. — Видно, він нещодавно пожер і був добрий, а наша столітня «копійка» його не зацікавила.

— Ей, не відпускай їх, — це напарник. — Чоловіків же не випускаємо! — Але ми вже поїхали. Втопивши педаль газу в підлогу, рвонув водій. Услід ударила автоматна черга. Але «копійка» не підвела, вивезла. Уздовж дороги — кладовище, де могилами слугували спалені, розбиті машини. Я дивилася ВПЕРЕД і відчувала, що от-от зомлію, помічаючи боковим зором спалені трупи в машинах і перевернутому бусику. Кілометрів за двадцять знову блокпост. Хто? Вирішуємо, що робити… Гаразд, поїхали. Під’їжджаємо, виходить із бетонного бункера солдатик: — Доброго дня! Ви з Маріуполя? — Я вилетіла з машини, обійняла його й хвилин п’ять ридала в нього на плечі. — Ну що ви, жіночко, ну що, — говорив він мені солодкою українською мовою. Ніколи не забуду цього хлопчину. Ніколи не пробачу цим ублюдкам мого Марика. Ніколи не пробачу розбомбленого театру з похованими під уламками десятками матерів із дітьми.

Усі здивовано дивилися на Тамару. Просто звикли, що вона дуже мовчазна й ніби вся в собі. Вона була старша за більшість у групі, і викладачка навіть нечасто її викликала. А тут її прорвало. Але вона вже знову сиділа, замислено опустивши очі.

— Діви, а давайте вип’ємо за німців, — це вже Еля. — За те, як вони нас зустріли, за те, що вони зробили й роблять для нас. — У неї трохи різка говірка, і вона злегка хмуриться, коли говорить. — Я наполовину єврейка і на генетичному рівні, м’яко кажучи, не дуже добре до них ставилася. Я знала, що в Бабиному Яру лежить розстріляна ними сестра моєї прабабусі.

— Знаєте, ми приїхали сюди без нічого. Я в одному спортивному костюмі й легенькій курточці. Із двома причепами — Маринкою й Антоном. Ну, просто родичів з Одеси до Кишинева на літак підвезла. А в цей час Одесі добряче дісталося, і чоловік умовив: «З’їздіть до тітки, провідайте стареньку. Я тобі зараз побільше на картку закину. Вивези поки дітей з Одеси. Тут дуже тривожно. Російський десант готують. А перед ним напевно бомбитимуть». І мама, і бабуся туди ж: «Елю, це твій обов’язок». Провідала тітку. Уже скоро рік як провідую. І що я вам скажу, дівчата: усе я німцям пробачила за цей прийом. За те, як зустріли, за те, що робили й роблять для нас, за ці курси, на яких ми зараз навчаємося, за те, як вони поставилися до наших дітей. За те, що, коли на третій день після приїзду я паркувалася біля вокзалу, якась жінка постукала у скло і, коли я, певна, що щось роблю не так, опустила його, вона просто сказала: «Слава Україні». Блін, я ледве стрималася, щоб не розплакатися! Але як же усе-таки додому хочеться! Як же хочеться додому!

Вони не дуже довго сиділи: їм треба було забирати дітей зі школи, декому — мчати на роботу, вони вже звикли до цього життя. Якщо, звісно, до такого можна звикнути.

Як швидко, невблаганно швидко йде час. Недавно була річниця початку війни, а сьогодні вже майже два. Біженка. Як неприємно й боляче приміряти до себе це слово. Хоча, і з цим погоджуються всі її нові знайомі, німці робили й роблять для українців, а це переважно українки з дітьми та літні люди, більше, набагато більше, ніж можна було сподіватися. Вони не просто дали їм ті самі права, які мали самі, вони дали їм більше, вони дали їм усе, з огляду на стреси, які їм довелося й доводиться переживати. На них почала працювати й без того страшенно перевантажена німецька медицина. Лікарі постаралися знайти собі російськомовних помічників. Багато, дуже багато з тих, хто приїхав до Німеччини в попередні роки, зі шкіри пнулися, намагаючись допомогти українським біженцям улаштуватися. У Дарини навернулися сльози, коли вона побачила прапор України, піднятий на флагштоці поруч із мерією містечка, куди її закинула доля.

— Schmerz? — питав Олаф і показував на серце. — Болить? — сам перекладав він російською. Вона кивала головою й відверталася. Спочатку вона не могла говорити. Після двох-трьох речень її душили сльози. Він із розумінням кивав головою. Напевно, він один здогадувався про той камінець, що оселився в неї в грудях і час від часу гострими краями дряпав серце. Вона ні вдень ні вночі не розлучається з телефоном. Коли вдається, Віталій пише їй повідомлення, і вона найбільше у світі боїться пропустити й не відповісти. Бо якщо відповісти одразу, дуже швидко, він може написати ще одне у відповідь. І вона відчує, що він майже поруч, що вона розмовляє з ним у реальному часі. Так триває до десяти хвилин, а потім слова «у мережі» знову змінюються на «був у мережі п’ять хвилин тому», «десять хвилин тому», і все… Можна знову писати в порожнечу. Хоча ні, не в порожнечу. Вона знає, що їхні телефони лежать бозна-де і що, коли він дорветься до телефона, то отримає десяток її ніжних, сповнених любові, сповнених туги за ним повідомлень. І знає, що вони потрібні, як повітря потрібні йому. А іноді буває, що кілька днів від нього немає повідомлень, і вона цілу ніч не спить ані години, подумки безперервно повторюючи: «Господи, спаси й збережи його, спаси й збережи його, Господи». І тоді думки поступово притуплюються й приходить рятівний сон.

Він воював у якомусь страшенно засекреченому підрозділі, і розмовляти телефоном їм не дозволяли, тільки СМС. Бувало, звісно, що він телефонував із якогось телефона, але це траплялося рідко. Дуже рідко. Не частіше ніж раз на тиждень. На три-п’ять хвилин. І відчувалося, що поруч стоять інші й чекають своєї черги на дзвінок. Вона розповідала йому, що в них усе добре, щоб він не хвилювався, що вона дуже-дуже його любить, сумує за ним, і давала слухавку Соні. І їй здавалося, що Соня не знає, що сказати батькові, й відповідає однослівно: тільки «так», «так», «добре».

— Ти часом не забуваєш тата? — запитала вона в Соні.

— Ну що ти, матусю, звісно, ні, — відповідала та.

— Тато зараз на війні. Він б’ється, щоб ми могли повернутися додому. — Дарина обіймала й цілувала Соню в маківку, таку схожу на маківку Віталія.

— Я знаю, матусю, — серйозно відповідала Соня. — Він лупить орків дронами. Він хоче вигнати їх з України.

Звідки вона взяла це слово — «орки»? — думала Дарина, ще раз цілуючи доньку.

— Він вижене їх, — каже Дарина. — Він їх обов’язково вижене.

— Він їх переможе! — відповідає Соня.

Спогади

Через кілька днів після їхнього приїзду Олаф сказав, що їм треба піти до мерії й зареєструватися.

— Навіщо? Ми ж зовсім ненадовго, — запитала Дарина.

— Просто так заведено, це необхідно й зовсім неважко, — відповів Олаф.

І вони пішли вчотирьох — вона, Антоніна Миколаївна, Олаф і Соня — до мерії, зовсім недовго посиділи в черзі й зайшли до кабінету, де сиділи троє усміхнених дівчат, Дарининих ровесниць. Вони швидко-швидко заговорили з Олафом, не забуваючи час від часу усміхатися переляканим українкам і Сонечці. Скопіювали всі документи, поставили кілька запитань — типу, разом вони хочуть жити чи окремо, — сказали, смішно гаркавлячи: «Слава Україні!» — і видали їм картки, за якими вони в банкоматі на першому поверсі отримали по сімсот євро на перший час.

— Чому вони весь час усміхаються? — запитала вона Антоніну Миколаївну, коли вони залишилися вдвох.

— Мабуть, це усталений стереотип поведінки, — відповіла їй свекруха добре поставленим учительським голосом. Вона дуже сумувала за класом.

І от минуло майже півтора року! Півтора року в чужій, попри всю вдячність німцям, не своїй країні. Вона трохи навчилася жити без Віталія. Без його рук, без його усмішки. Вона тепер сама все вирішує за себе. Напевно, так учаться жити люди, які втратили ногу. Або руку. Або обидві. Важко, але можна. Їй гріх нарікати на долю. Він живий, і це головне! Він живий, і всі її молитви за нього… За його ангела-охоронця.

За цей час вони тричі зустрічалися: двічі по три дні й один раз — десять днів. Десять днів нестерпного щастя. Десять днів, коли вони втрьох — він, вона й Сонечка — цілих десять днів провели разом у Буковелі. Десять днів, коли Сонечка не відлипала від Віталія, десять днів, коли не відлипала від нього Дарина. Як же швидко вони скінчилися, ці десять днів.

Вона дізналася, що йому дають відпустку на десять днів, а потім він обійме нову посаду. І післязавтра він буде у Львові. Нашвидкуруч зібрала Сонечку, нашвидкуруч зібралася сама, вранці виїхала. Наступного ранку була у Львові. Віталій невідомо як, але вже був там і зустрічав її біля автобуса. Завжди гладенько виголений, підкреслено охайно вдягнений Віталій підійшов до автобуса. Вона не одразу впізнала в цьому високому, худому, рудобородому й якомусь обвітреному чоловікові свого Віталічка. Ну ні, впізнала, звісно, миттєво, але чомусь завмерла й стояла як дурепа, наче закам’яніла. Соня вирвала руку, підбігла до Віталія й просто застрибнула на нього — він присів їй назустріч і підхопив її. А потім уже Дарина. Як дивно було цілувати ці обвітрені губи, як дивно колола її ця борода і як обіймали її ці руки.

Дарина несподівано для себе поцілувала його обвітрену долоню. — Віталічку, коханий мій! — І — в сльози. І хвилин десять він не міг її заспокоїти.

— Даришко, кохана моя дівчинко, ну що ти! Ну не плач, ми ж знову разом.

А вона, вчепившись у його формений кітель на плечах, та так, що не відірвати, ридала, уже майже не стримуючись. Зупинялася на кілька секунд, казала: «Зараз, Віталічку, зараз», — і знову її плечі починали труситися, і знову ховала обличчя в нього на грудях, у форменку, що пахла незрозуміло чим, і плакала. І відчувала, як разом зі сльозами відходить та напруга, що не відпускала її з дня розлуки й робила її не жінкою, а роботом, який виконує якусь незрозумілу для неї програму.

Потім вони сіли у величезний пікап, потім їхали, довго їхали в горах. Їх не раз зупиняли на блокпостах, Віталій, не виходячи з машини, показував посвідчення. — Доброї дороги, — казали їм. І щаслива Соня, всупереч усім правилам, сиділа між мамою й татом на передньому сидінні, пишалася татом і тулилася до нього, а потім несподівано заснула в тій самій позі. Не випускаючи маминої руки й поклавши голову на тата.

Коли відпустка перевалила за середину, камінчик, який наче відпустив, почав потроху повертатися.

— Віталічку, а тобі обов’язково-обов’язково треба повернутися туди? — Вона уникала слова «війна», хоча відповідь знала наперед.

— Так, Дариночко, ти й сама знаєш, що треба.

— А якщо я залишу Соню з мамою й поїду з тобою? Запишуся до армії. Кухарі напевно завжди потрібні. Ми зможемо бути поруч?

— Дарин, благаю тебе, навіть не думай. Там жінкам точно нема чого робити. Я скоро вирвуся ще на кілька днів. Ти за мене не хвилюйся, сонечко. Я ж не на передку, не штурмовик. Сидимо за кілометри від фронту, потім виїжджаємо туди, де гаряче, запускаємо там своїх пташок, швидко, за кілька хвилин, наводимо лад у орків, так само швидко згортаємося й тікаємо, поки вони передають наші координати нагору. І коли вони починають відчайдушно гатити з артилерії, ми вже далеко: чекаємо на наступний виклик, ремонтуємося й перезаряджаємося. Це в минулому столітті артилерію називали богом війни. Сьогодні бог війни — безпілотник.

Такі розмови точилися не раз і не двічі, а через десять днів він привіз їх до Львова, напередодні обстріляного ракетами братів зі сходу.

Він посадив їх в автобус, і за добу вони знову були у своєму містечку. У Дарини було дивне відчуття, наче цих десяти днів не було. Сам він поїхав у частину. Через п’ять днів він із побратимами, як вони називають одне одного, був уже в Донецькій області. Де саме він був, Дарина не знала.

— Ти в суботу будеш на майданчику? — запитала її Еля, темноволоса, чорноока одеситка, яка приїхала приблизно в ті самі дні, що й Дарина, власною машиною з двома дітьми. Тієї весни, двадцять другого року, її молодший, Антон, якому було років десять, раптом несподівано взяв шефство над семирічною Сонею. У парку, на дитячому майданчику. Ставав унизу гірки й ловив її, коли вона з’їжджала, страхував на павутині, щоб не гепнулася в пісок, і навіть гойдав на гойдалці.

— Він у мене такий, дуже турботливий, — сказала Еля. — Йому б народитися першим — Маринку б няньчив. Любить панькатися з малечею і не дуже любить товариство однолітків. Нам із чоловіком здавалося, що він їх побоюється. Клин клином — і Ігор, так звати мого чоловіка, у шість років віддав його на карате. І діло пішло: він доволі швидко навчився бити й не заплющувати очі, коли атакують. Знаєш, єврейським хлопчакам треба вміти себе захистити.

Дарина не знала. Так вийшло, що в її шахтарському селищі, де вона виросла, євреїв практично не було. В училищі, на потоці, була дівчина. Ну дівчина як дівчина. Вона була з Донецька, а гуртожитські якось трималися осібно. Національного питання для Дарини не існувало. Хоча ні: маючи майже російську маму і, мабуть, російського тата, і майже російську тітку Зіну, вона ненавиділа русню. Русню, яка зруйнувала її життя, русню, яка силкується вбити її чоловіка, русню, яка перетворила на випалену землю її Донбас, але, мабуть, до національності це стосунку не мало.

— Що, Антошка за своєю пасією скучив? — засміялася Дарина.

— Атож. Але ти не хвилюйся, у нього серйозні наміри.

— Та Соня мені всі вуха продзижчала, який Антон хороший. Дивись, колись і породичаємося, — у тому ж дусі відповіла Дарина.

Вони обидві розсміялися. Дарина не так давно раптом помітила, що навчилася усміхатися і навіть сміятися.

Вони були дуже не схожі одна на одну, Дарина й Еля. Статна, висока, чорноволоса й темноока Еля — і мініатюрна, дуже ніжна, синьоока Дарина. І все-таки їм подобалося проводити час разом. І, до речі, з легкої руки Елі Даринина свекруха знайшла собі роботу. Волонтерську, але все-таки роботу.

Річ у тім, що, коли Еля з причепом приїхала до старої тітоньки, ТА сказала: «Елечко, ходімо до єврейської громади. Там вони зараз займаються прийомом біженців з України та їхнім облаштуванням. Сама я не дуже й говорю німецькою, радше німецькою мовчу, а там проведуть кабінетами й допоможуть замільдуватися». Нове для Елі слово означало «зареєструватися». Стати на облік.

— Тітко Маріє, ми ж зовсім-зовсім ненадовго, — відповіла Еля. — Так чи інакше, довго це не триватиме: ті чи інші будуть в Одесі, і припиняться ці дикі бомбардування й обстріли. Дітям, як не крути, треба ходити до школи, мені, як не крути, треба бути поруч з Ігорем, і взагалі. Ми ж живемо в Одесі, а не тут. — «І там же Вадюня», — ледь не додала вона, а вголос сказала: — Та й Антошці треба ходити на тренування.

— Елечко, дитинко, повір мені на слово: людина припускає, а Господь розпоряджається. Давай робити те, що роблять усі. — Еля була дуже поступливою людиною. Їй зовсім не хотілося хвилювати стару тітоньку. І вони всією компанією поїхали до цієї дивної, як вона потім дізналася, ліберальної громади, де не дуже зважали на суворість традицій і трактували їх творчо. Їх там дуже добре зустріли, і голова, немолода жінка з розумними, радше мудрими очима, з яких часові так і не вдалося вигнати веселі іскорки, сказала: — Ласкаво просимо до громади й до Німеччини.

І вони, посадивши в машину помічницю Александри — так звали голову, — поїхали до мерії містечка, над якою поряд із німецьким красувався прапор України, і вийшли звідти з отриманими невідомо за що чималими, за українськими мірками, грошима, обласкані місцевими чиновниками.

«А може, ми тут потрібні? Може, на нас тут чекали?» — промайнула дивна думка в голові Елі. «Та ні, ми потрібні вдома, в Одесі», — одразу ж подумала вона. Щоправда, Ігор мав іншу думку. — За першої ж нагоди махну до вас, — сказав він їй, коли вона переказувала йому телефоном події цього дня. Вона не стала з ним сперечатися. Усе одно чоловікам з України вже не виїхати.

Ця невелика громада, як вона дізналася потім, із перших днів війни перейшла на новий режим роботи — режим допомоги Україні й українцям. Займалася прийомом біженців, допомогою в реєстрації, збором коштів та одягу, та й просто стала місцем, де збиралися українці, де можна було поспілкуватися із собі подібними. Для багатьох вона стала точкою опори, тим плечем, на яке можна спертися, у цій дикій ситуації, у якій крижаний вітер війни заніс їх за тисячі кілометрів від рідних домівок. І, до речі, туди ходили люди різних національностей, і всі отримували допомогу й підтримку.

Так, і до цієї громади Еля привела Даринину свекруху, і та стала там викладати математику українській та не лише українській дітворі. Учительський свербіж угамовувався. Потім, після курсів, там стала підробляти й Еля. Які-не-які, а теж гроші. Хоча, звісно, стрижки, нігтики й брівки теж не давали померти з голоду. Жінкам у будь-якій ситуації й за будь-яких розкладів хочеться мати гарний вигляд. Сарафанне радіо працювало бездоганно, і на стрижки, і на нігтики клієнтури вистачало. Вона чесно прийшла до салону влаштовуватися на роботу, але там, навіть не оцінивши її професійних навичок, пояснили, що її рівень знання мови недостатній. Ну, як то кажуть, на нема й суду нема.

Вона вже якось забула, що приїхала сюди зовсім ненадовго, уже не повторювала цієї фрази, уже жила не в тітоньки, а неподалік, у невеличкій трикімнатній квартирці. Уже Маринка й Антон давно ходили до місцевої школи, у якій були організовані додаткові заняття з мови. Антон ходив на карате, Маринка вчилася живопису. Дітям мова давалася легше. Діти взагалі легше адаптувалися. Але якби їм сьогодні сказали: «За пів години ми виїжджаємо додому», — вони б за п’ятнадцять хвилин стояли біля виходу з рюкзаками за плечима. І їм війна розрізала життя на дві частини. Там, в Одесі, медом намазану, і тут, у Німеччині, нервову, часто дуже незрозумілу — життя на виживання. Як у морських рибок, яких пересадили в озеро. Важко, дуже важко дихати. Одне рятує: поруч борсаються й намагаються виплисти такі самі, як ти.

Коли дітвора лягала спати, Еля казала їм: «Я вийду подихаю». Спускалася у двір, сідала в машину й телефонувала Вадиму. Це була для неї головна подія дня. Вона якось майже не хвилювалася за Ігоря, який просто тижнями не виходив із квартири, а якщо збирався вийти, дивився спеціальний телеграм-канал, що показував розташування блокпостів ТЦК та їхнє пересування містом у режимі реального часу, і був майже в безпеці. Їхній будинок стояв у житловому комплексі, де у двотисячних багато квартир купили багаті москвичі. Вони тоді викуповували квартири цілими під’їздами. Українські забудовники рекламували їм ці «надійні інвестиції», а гроші в них тоді були. Ціни на нафту були високі, і Москва купалася в грошах. Ціни для них були смішні, а Одеса їм завжди подобалася. Тепер у цьому був великий плюс. Усе, що вибухає, акуратно облітало цей район, і над його територією не пролетів жоден безпілотник із тих, якими Іран щедро поділився з Росією.

Вадим, на відміну від Ігоря, відсидітися вдома не міг. Йому треба було себе годувати. І, звісно ж, його мобілізували буквально через місяць після початку війни. Але тоді до цього підходили якось із головою, тому Вадима призвали як інструктора з єдиноборств до однієї з навчальних частин морської піхоти на полігоні неподалік від Одеси. Йому довелося попрощатися зі своїм фітнес-центром, вдягнути форму. За плечима в нього була військова кафедра у виші, і тому він служив в офіцерському званні. Майже мирне життя і майже без хвилювань. Але іноді він зникав на тиждень-другий, і Еля божеволіла, а потім він знову з’являвся. — Просто відрядження, — казав він. Але якось проговорився, що їх часто відправляють попрацювати в район Херсона. Після одного з таких відряджень Еля почула, що Херсон звільнено від загарбників. А потім Вадюня, її Вадюня, надіслав їй фото чи то з медаллю, чи то з орденом на грудях. — Ти мій герой, — казала йому Еля.

— Та годі, такі всім давали, і мені дали, — відповідав він.

— Вадюнечку, бережи себе, коханий, — казала вона йому. — Ти в мене єдине світло у віконці.

— Люблю тебе, — відповідав він.

— Хочу до тебе в Одесу, — казала вона. — Просто хочу до тебе.

Я стаю тут старою і страшною, думала Еля, він мене побачить і злякається. Ішов другий рік її життя в Німеччині, а вона все ще почувалася наче на вокзалі. Наче в залі очікування. За ці півтора року вона не купила собі жодної пристойної одежини. Навіщо? Удома куплю. Практично ніколи не фарбувалася. Обходилася тим посудом, який купили одразу після переїзду в цю квартиру. Якісь штори, яких вона нізащо не тримала б на вікнах своєї квартири в Одесі. Ліжка, що залишилися після попередніх мешканців. Білі стіни, білі меблі — усе біле. Біла сивина, яку вона не хотіла зафарбовувати.

Вона завжди довго сиділа в машині після розмови з Вадимом і боролася зі спокусою повернути ключ запалювання й за дві доби бути в Одесі. А я ж колись точно це зроблю, думала вона. Просто вже на межі, просто вже не вистачає сил жити цим відкладеним життям. Дико хотілося курити.

Десь через три місяці після їхнього приїзду, коли свекруха переїхала до невеличкої однокімнатної квартири, розташованої в зоні прямої видимості від ресторану Олафа, Дарина запропонувала Олафу приготувати щось з української кухні. Олаф сприйняв цю ідею вельми позитивно й навіть поставив біля ресторану дошку, на якій крейдою було написано: «У суботу після 12-ї буде справжній український борщ із пампушками». Двома мовами. Німецькою та російською. Він привіз продукти за списком, і Дарина приготувала все так, як її вчили в училищі в українському місті Донецьку. Такий, щоб ложка стояла, сметани щедро, а пампушки пахли, мабуть, на весь квартал. Чесно кажучи, ні вона, ні Олаф такого не очікували. За добу вже почали телефонувати й замовляти столики. За дві години всі вісім столиків маленького ресторану було заброньовано, а рівно о дванадцятій прийшли перші відвідувачі й почали приймати замовлення на борщ.

Цікава публіка там зібралася. Більше половини — українці. Мами з дітьми й літні пари. Молоді знали Дарину, містечко ж маленьке, літні прийшли на борщ. Були росіяни, російські німці та євреї, які вже два десятки років жили в Німеччині. Жили, але сумували за борщем. А деякі солідні пані прийшли саме для того, щоб скуштувати й, підібгавши губи, суворо сказати: «Я так не варю». Дарина не показувалася й із кухні спостерігала за народом.

Ось літня огрядна єврейка понюхала пампушку, потім так само обережно зачерпнула ложку борщу, піднесла до рота, понюхала, відправила до рота, трохи побовтала в роті, проковтнула і. І розпливлася в усмішці. Сказала щось своєму супутникові, той теж заусміхався. Іспит було складено, точно складено. Навряд чи сьогодні прийде ще вибагливіший відвідувач. До четвертої борщу вже не було, а охочих вистачало. Олаф ходив як іменинник, стояв за стійкою, багатьом подавав сам і казав, що щосуботи тепер тут буде українське меню. Він був у чудовому настрої. У нього ще ніколи не було стільки народу. Зазвичай відвідувачі обмежувалися пивом і горішками. А сьогодні — аншлаг.

Дарина пішла в підсобку. Невідомо чому, але сльози душили її. І вона таки виревілася, проревіла хвилин десять, а потім довго приводила обличчя до ладу. От же плакса! Радіти треба, думала вона, і вона б раділа, якби це був ресторан у Донецьку, у Харкові, у Києві, у містах, куди з лихої волі одного персонажа, якому геть знесло дах, летіли ракети. І якби її тріумф, а сьогодні це точно був тріумф, поділив із нею Віталій. Хоча, якби вона жила з Віталієм, навряд чи пішла б працювати. Аж надто вона розчинялася в ньому. Та й грошей на все вистачало.

Відтоді минуло не так уже й мало часу. Дарина офіційно працює в Олафа. Вона щодня готує одну-дві страви української кухні. У меню ці страви виділено окремо як «Україніше національ кюхе», і щодня відвідувачі приходять саме на борщ, на деруни, на суп із галушками. А у вихідні, найчастіше в неділю, на три години ресторан перетворюється на «Ресторан української національної кухні». І незрозуміло, де Олаф її дістає, але в меню є навіть «Горілка з перцем». У ці дні найчастіше приходять, звісно, українці. Хоча ні, відсотків п’ятдесят — німці або ті, хто себе так називає, приходять просто смачно поїсти. Дарина раптом виявилася зовсім непоганою кухаркою, а її страви вважали найсмачнішими в окрузі. На українські дні приїжджають із довколишніх містечок.

У Німеччині завдяки Олафу визнали обидва її дипломи. Вона працює за якоюсь цікавою схемою: Олаф платить не всю суму, щось іще доплачує держава. Крім того, дитячі гроші на Соню. Принаймні вона повністю оплачує свою квартиру, та й на все залишається. Вона любить купувати Соні гарненькі речі. Сама вдягається, як тут усі. Джинси, кросівки, футболки, куртки. Майже не фарбується.

А вчора вона раптом виявила в себе кілька сивих волосин. Виявила й страшенно засмутилася. Якось швидко все! Вона вже майже два роки живе в Німеччині. У країні, куди приїхала на кілька тижнів. Ну, у крайньому разі, на кілька місяців. Живе ніби відкладеним життям. Життям, коли не живеш, а виживаєш. Виживаєш і чекаєш, коли, ну коли ж це скінчиться? Два роки безперервного стресу.

Часто Дарина телефонує до Москви тітці Зіні, своїй хрещеній, якщо хто забув. Та вже два роки збирається приїхати, провідати своїх Манюню й Манюнечку. Але ніяк. По-перше, чоловік тяжко хворіє, і вона боїться лишити його самого, по-друге, отримати візу до Європи стало майже неможливо. Хоча питання з візою, звісно, можна вирішити. Вона все-таки витягла з Донбасу Даринину маму й поселила в гуртожитку для переселенців у Підмосков’ї. Їхнє містечко, де народилася й виросла Дарина, практично не постраждало від воєнних дій, але жити там стало неможливо, геть зовсім. Його просто кинули. Якщо до двадцять другого тут ще жевріло життя, працювало кілька магазинів і сяке-таке міське управління, яке видавало паспорти ДНР, то у двадцять другому припинилося й це. Стояли забиті дошками магазини. Раз на тиждень приїжджала машина з продуктами й торгувала ними з коліс. І практично зовсім не було води. Вуличні колонки давали воду, непридатну для пиття. Але іншої не було, тому її кип’ятили й пили. Чоловіків, крім геть старих, мобілізували до армії ДНР і винищили практично всіх, кого вдалося мобілізувати. Хто не втік раніше, коли ще була можливість. «Ви за себе воюєте, — казали російські офіцери донеччанам, — а ми вам допомагати приїхали». І допомогли. Мало хто лишився живий унаслідок їхньої допомоги. Мобілізували й Дарининого батька, а за місяць він зник безвісти, як і більшість тих, кого мобілізували разом із ним і хто потрапив у м’ясорубку цієї війни. Найзручніше формулювання — «зник безвісти». Жодних виплат родинам: мовляв, а може, він живий, ще з’явиться. Хоча живі дають про себе знати. Просто був чоловік — і зник. Наче й не було. І дружина тепер на кілька років — і не дружина, і не вдова. Хоча, якщо чесно, вони давно не жили разом, і про те, що він уже став військовим, Даринина мама дізналася не від нього.

Лише один раз Дарина розмовляла з мамою. І їй вистачило. Та спитала: — Де зараз твій чоловік? Наче не знала. — Мій чоловік — Віталій. Якщо ти забула: офіцер Збройних сил України, — відкарбувала Дарина. — Тобі не соромно таке казати? — спитала мама. — Ні. Ані крапельки не соромно, — відповіла Дарина. — Можливо, він убив твого батька, — сказала мати. — Тата, якщо його вбили, вбив Путін і його банда, — відповіла Дарина. — Мамо, давай припинимо цю розмову. — Давай, — відповіла мама. І розмова обірвалася. Дарина зрозуміла, що навряд чи ще раз говоритиме з матір’ю. Чужі. Чужі. Чужі.

— Не сердься на неї, Манюню, — казала тітка Зіна. — По-перше, вона твоя мама, а по-друге, вона години три на день дивиться телевізор. Ти б послухала, що тут розповідають по телевізору.

— Мама продає овочі на ринку. Після жахіть останніх десяти років на Донбасі їй усе подобалося.

Узагалі, за великим рахунком, від любові російських братів найбільше постраждав саме Донбас. Багато хто скаже: «Так їм і треба! Самі “русский мир” кликали». Ні, не так їм і треба. По-перше, ніхто його особливо й не кликав. Звичайна виїзна мусорська операція російських спецслужб із дестабілізації становища в сусідніх країнах, спланована задовго до її здійснення. Так само як у Криму. Так само як у Харкові. Так само як в Одесі. Так само як у Дніпрі. Як в інших містах українського лівобережжя Дніпра. Просто в інших містах відсіч була рішучішою. Хоча теж усе хиталося.

Дніпро вистояв значною мірою завдяки Коломойському та його команді, до якої входили і журналісти, і адвокати, і бандити, і футбольні фанати «Дніпра». І перемогли. І дніпрянам зробили потужне щеплення патріотизму, яке діє й досі. І в Дніпрі формувалися добровольчі батальйони, які першими чинили опір російській військовій експансії і які на власному прикладі довели надто активним любителям «русского мира», що Україна — не Росія і що тут на них не чекають. А де Дніпро, там і Запоріжжя, там Херсон, там усе, що вище й нижче по Дніпру.

Одесі просто пощастило зібрати левову частку «активістів» і керівників російської весни в одному місці й знищити. Харків, де облдержадміністрацію вже було захоплено, вистояв значною мірою завдяки рішучим діям керівництва міста й особисто Авакова, які, не вагаючись, привезли до Харкова пару автобусів сумського ОМОНу. Ті копняками, практично без жодного пострілу, вибили любителів «русского мира» з облдержадміністрації й поклали мордами в асфальт найбільшої площі Європи. Усі ЗМІ облетіло фото цих діячів, які лежали мордою в асфальт. Із дупи одного з них стирчала самотня квіточка, що символізувала російську весну в Україні.

А Донецьк упав. Значною мірою через тодішнє керівництво країни. Там не знайшлося людини, здатної на рішучі дії. Загальновизнаний господар Донбасу Рінат Ахметов намагався догодити і нашим, і вашим. Керівники спецслужб тихо мимрили й боялися. А коли Гіркін, який зібрав у Слов’янську купу бандитів і з Росії, і з України й гордо називав себе Стрєлковим, здійснив марш зі Слов’янська на Донецьк, долю Донбасу було вирішено. Близько восьми годин, за різними свідченнями, їхали вони до Донецька хто на чому. І за цей час у керівництва України не знайшлося ні часу, ні бажання, ні, бля, літака, щоб розбомбити, розігнати, знищити цю колону, розтягнуту на кілька кілометрів. Хоча б атакувати. Хоча б спробувати. У цей час прем’єр України Яценюк захоплено віщав: «Ми звільнили Слов’янськ». На моє переконання, цього дня Донецьк, а разом із ним і весь Донбас, здали без бою. Як сказала одна донеччанка: «Я багато років платила податки українській державі, а коли на мене напали, вона навіть не спробувала мене захистити».

І ще раз я дозволю собі відволіктися від наших героїв-героїнь і спробувати оцінити картину загалом. Щоб зрозуміти, доведеться поритися в мережі й знайти реальні цифри. Хоча, напевно, реальних цифр не знає ніхто, є офіційні, є цифри з різних джерел, які різняться, дуже різняться між собою.

За даними різних джерел, крижаний вітер цієї, ще раз повторю, нікому не потрібної й злочинної війни поніс з України лише до Європи близько чотирьох із половиною мільйонів біженців. Жінки й діти серед них становили близько сімдесяти відсотків. Практично всі, крім старих, багатодітних батьків, тих чоловіків, які й раніше жили в Європі, тих, хто виїхав у різний спосіб. Вийшло — і гаразд.

Багато, дуже багато, особливо в перші роки, лічили дні й мріяли про повернення в Україну. А багато хто повертався. Начхавши на бомбардування, на нескінченні тривоги, на власну тривогу. Просто чоловік без мене точно зап’є, ну не можу я без чоловіка. А хто догляне за моїм домом, за моїм городом. Живуть же там якось, і я проживу. І діти, діти багатьох, готові були на все, аби поїхати додому. До друзів. До однокласників. На свою вулицю. До своєї школи. До своєї рідної мови. В українських дітей, практично в усіх, яких я тут знаю, а це не так уже й мало, емігрантський смуток в очах. Я не можу сказати, як це виглядає, але бачу, що він є. Як майже завжди по очах видно людину, яка сиділа, сиділа за будь-якою статтею і за будь-який проступок. От видно — і все. Я сподіваюся, я дуже сподіваюся, що ті, хто залишиться тут назавжди, — підозрюю, їх буде дуже немало, — колись позбудуться цього болю в очах і почуватимуться тут як удома.

У мене була знайома пара не дуже молодих, але й не старих, так, трохи за шістдесят. Вони були з Бучі. Окрема історія, як вони звідти зривалися, коли «асвабадітєлі» вже входили в місто, і скільки пережили, доки потрапили до цього тихого німецького містечка. Вони дуже хотіли додому, їхній дім уцілів, і за ним доглядали їхні діти. — Розумієш, — казала Тамара, — я дуже, дуже хочу повернутися, але я просто не витримаю ще однієї такої втечі. Просто не витримаю. — Вони за першої ж нагоди їздили додому, до Бучі, тужили за своїм домом. Але залишалися в Німеччині. Поки що залишалися. Та й чоловікові тут зробили надскладну операцію. Зробили безплатно, хоча, щоб зробити таку в Україні, їм довелося б залізти в непосильні борги й продати все, що продається.

Із тих, хто навчався на курсах у групі Дарини, повернулися в Україну троє. Троє з восьми. Зовсім немало. Майже половина. Це, звісно, ті, кому було куди повернутися. Ті, в чиї міста не щодня летіли ракети й шахеди. А якщо не щодня, то якось можна призвичаїтися.

Не витримавши розлуки з чоловіком, повернулася в Київ Галина, повернулася в Дніпро Анна, прихопивши двох доньок і залишивши в Німеччині дуже немолодих батьків. Просто вона розуміла, що має вибір: або сім’я, або безпека. Вона вибрала сім’ю. І, напевно, це правильне рішення. Хоча правильних рішень у нинішній ситуації просто немає. Виживання в надскладних умовах України, яку брати зі сходу, найімовірніше зрозумівши, що просто взяти її неможливо, вирішили брати змором і кількістю, і пальбою по теплу та світлу. Але виживати всім разом, сім’єю, але чоловік — ось він, до нього можна доторкнутися, його можна зігріти, і не тільки зігріти, він тверезий, доглянутий, нагодований, попри те, що електрика — дві години на добу. А до того, що майже щодня тривоги, що по пів ночі гарчать шахеди над головою, що кілька разів на день десь неподалік чуєш вибухи, до цього якось звикаєш. На це майже не звертаєш уваги. Ну так, донька спить у передпокої, де немає вікон і діє правило двох стін, і не чути сирени на вулиці. Узагалі, якщо вікна щільно зачинені, то сирен практично не чути. І часто вона дізнається про те, що відбувається, від батьків, які їй телефонують, які вже начиталися, що в Дніпрі армагеддон, і обривають телефон, аби почути, що в неї все гаразд, аби дізнатися, куди гахнуло. Так, у нас усе гаразд, Галя в школі, я працюю, і так, сьогодні вночі прилетіло. Куди? Не знаю куди. Не близько. Але зараз уже все гаразд. До поганого, як і до хорошого, звикаєш доволі швидко. Хто б їй раніше сказав, що вона зможе відпустити доньку до школи в такій ситуації. І не лише до школи, ще й до танцювальної студії. Але до всього можна звикнути. Тільки донька має телефонувати: так, доїхала до школи, так, займаємося в підвалі, так, зараз у студії, скоро їхатиме додому. Звісно, депресняк від усього цього. Звісно, втома. Звісно, як зараз модно казати, вигорання. Але всі ці принади є і в Німеччині. Але в Німеччині не літають шахеди, не гатить туди ракетами кремлівський карлик. Поки що не гатить. Від нього всього можна чекати. Шизофренік той іще.

Найкраще тут почувалися, звісно, ті, хто приїхав сюди з твердим наміром тут закріпитися. З першого дня, з дня приїзду. Думаєте, таких тут не було? Відсотків 20 точно було. І цей відсоток із кожним роком зростав. Зростав переважно за рахунок тих, у кого там було слабке коріння. За рахунок матерів-одиначок, які, зціпивши зуби, виживали в Україні й уперше відчули відносно людське ставлення до себе тут, у Німеччині з її сильною соціальною політикою. За рахунок старих, яких тут лікували всерйоз, поважали, і на обличчях лікарів під час прийому не було написано: ой, ну вам наче вже час ТУДИ. І виписували ліки, на які в Україні навіть у мирний час грошей не було. Їх поселили в комфортні квартири й оплачували комуналку. Та ще й дали на кілька годин на тиждень помічників, які возили їх по крамницях, прибирали у квартирі й навіть, за потреби, купали під душем. Та ще й дали допомогу, на яку можна було жити й точно не голодувати. І навіть іноді зайти в кафе випити чайку з тістечком. І навіть іноді побалувати себе новою шмоткою. У декого склалося відчуття, що вони просто померли й потрапили до раю. І так, напевно, так би й було, але практично в усіх коріння залишилося там, мова залишилася там, життя залишилося там. Часто діти й онуки залишилися там. І вони безсонними ночами залипали в телефони, читали, причому часто без розбору, новини України, телефонували дітям, знайомим, родичам в Україну, засипали запитаннями й іноді сипали сіль на рани, розпитуючи, що було вночі.

Так, Німеччина — дуже соціальна країна, і багато хто не розумів, чого насправді все це коштувало німцям. Адже все це не з неба падає. Яких зусиль коштувало прийняти на себе понад мільйон українських біженців. Знімаю капелюха…

І таки так, багато хто, звісно, приїхав із думкою залишитися тут назавжди. Особливо жителі маленьких містечок, особливо жителі тих областей, де заробітчанство було найпопулярнішою професією.

На початку війни сюди приїхала улюблениця всіх українських і не тільки старих — Наташа. Думаєте, уперше приїхала? Де там, місяць тому вона гостювала тут у батька, який багато років тут живе. Приїхала сюди з донькою і з твердим наміром тут залишитися.

Перше враження, коли я з нею познайомився: зовсім юна, з веселими іскорками в очах. Вік? Ну десь, мабуть, під тридцять. Хоча ні, може, трохи за. Зовсім трішечки. Потім я дізнався, що більше. Ну на зовсім трішечки. Без уточнень. Допомагала вона й мені, і робота просто горіла в її руках. І я хотів, я весь час дуже хотів написати про неї в якійсь зі своїх книжок. Ну, заслуговувала її історія на публікацію. Просто просилася під перо.

Коли я спонукаю її до відвертості, вона відкладає роботу, бо що то за розповідь без жестів, що то за розповідь, якщо співрозмовник не бачить її очей і міміки, що то за розповідь, якщо співрозмовник не вигукує: «Оце так!»

Отже:

Уявіть собі дівчисько, якому ще трохи бракує до двадцяти й яке живе в невеликому містечку в центрі України. І перше кохання. І він красунчик, він майже такий, яким вона бачила його в мріях, і здається: так, він кохає, він дуже кохає її.

А далі весілля, а далі в нього ідея організувати таке собі сімейне підприємство, невеличкий таксопарк у їхньому невеличкому містечку. Але от заковика. Ні машин для таксі, ні грошей, щоб їх купити, немає. Зате є ідея, а ідею треба втілювати. Удвох гори звернемо. Щоправда, цей красунчик устиг замолоду наробити справ і навіть трохи посидів у малолітці. Тому кому-кому, а йому вже кредит точно жоден банк не дасть. Але в нього є щасливий квиток — Наталя. Наталя, яка народилася й виросла в цьому містечку. Наталя, яку тут знали всі настільки, що навіть дворові пси, коли вона проходила повз, не кидалися на паркани, хриплячи й напинаючи ланцюг, а чемно виляли хвостиком. Наталя, чию сім’ю чудово знала й керівниця місцевої філії великого банку. Ну, своя вона тут, дуже своя.

І вона просить, і їй погоджують величезний кредит у банку, бо кому дати, як не їй, і вони з чоловіком купують із десяток Ланосів і наймають на них водіїв, і мрія майже здійснилася. Щоправда, коханий почав начебто холонути до таксопарку й навіть начебто почав холонути до дружини. А далі більше: у нього нове БОЖЕВІЛЬНЕ, ну просто фатальне кохання, а в Наталі величезний кредит і відсотки за ним, і десяток авто, які інтенсивно зношуються, і образа, образа на цей світ, який виявився таким жорстоким. Нічого, ти сильна, ти витримаєш, ти впораєшся — такими були його останні слова перед розлученням. Я думаю, суд виправдав би її, якби вона його отруїла. Або застрелила. Або зарізала. Він чесно заслужив болісну смерть.

Але це все теревені, а треба жити далі, треба якось керувати півтора десятками материх мужиків-шоферюг. Їй, ніжному дівчиську, яке й назв запчастин до пуття не знало і якому навішати локшини на вуха особливих труднощів не становило. І навішували, точніше, намагалися: і локшину на вуха навішувати, і хамити, і демонструвати свою чоловічу перевагу. І через губу розмовляти. Але не на ту напали!

— Ви б чули, як я навчилася матюкатися, — каже вона, і ми обоє сміємося. У неї веселий, дзвінкий сміх, чортики в очах, і не засміятися їй у відповідь практично неможливо. І їй таки вдалося і кредит закрити, і цей грьобаний таксопарк закрити, і знайти нового чоловіка, обравши його з-поміж водіїв цього ж таксопарку. Я не знайомий з її чоловіком, але впевнений, що йому пощастило з дружиною. Дуже пощастило. Він зараз теж тут. Працює водієм. Наталя пішла на курси медсестер. І це буде класна медсестра. Не сумніваюся. Вона теж віднесена вітром цієї війни. Але в її випадку вітер виявився попутним.

Влітку 2024-го, не змовляючись, Дарина й Еля стали щонеділі зустрічатися в парку, там, де познайомилися два з половиною роки тому. На дитячому майданчику. Їхні підрослі діти вже не лазили по павутині, не з’їжджали з гірки, а грали в теніс і бадмінтон. В Антона був велосипед, і він учив підрослу Соню кататися на ньому. Дарина вже пообіцяла купити велосипед і їй, коли навчиться. Стояв серпень двадцять четвертого року, серпень третього року російського бліцкригу. Серпень третього року їхнього життя в Німеччині. Двічі цього року їздила в Україну Еля, залишивши діток під опікою тітоньки — або її під їхньою опікою. Обидва рази з нею їздила Дарина, доїжджала з нею до Києва, а тоді залишалася в Києві, й Віталій обидва рази виривався до неї: один раз на три, а вдруге на цілих 5 днів. За ті п’ять днів вони з’їздили на 3 дні до Харкова, у свою улюблену квартиру.

Вона вперше їхала до воєнного Харкова, вона очікувала побачити мертве місто й була дуже здивована тим, що туди взагалі ходили потяги. Комфортні й швидкі. Галасливий вокзал зі звичайною вокзальною метушнею: не лише військові, а й матусі з дітьми й навіть із візочками.

Вони піднялися до своєї улюбленої й, хоч як це дивно, зовсім не постраждалої квартири, до речі, і ліфт працював, Віталій одразу пішов у службових справах, а вона довго все відтирала, вилизувала до блиску, увімкнула холодильник, збігала до магазину, закупилася й приготувала обід. Потім годувала свого воїна і, як завжди, просила, благала його дозволити їй повернутися й жити поруч. Хоча б заради рідкісних годин зустрічей. Але Віталій був невблаганний.

— Дариночко, ну зрозумій, твоє місце там. Поки що там. Першого ж мирного дня я заберу вас сюди. А зараз просто не можна. Соні точно не можна, а твоє місце зараз там, де Соня.

Дивним життям жив Харків. З одного боку, це навіть не прифронтове місто, фактично це лінія фронту. Це нескінченне виття сирени повітряної тривоги. З іншого боку, усе працювало. Міський транспорт, метро, кафешки, кав’ярні. Навіть зоопарк, куди вони щодня збиралися, але так і не потрапили. І люди всупереч цій підлій війні намагалися жити мирним життям.

Удень на вулицях і в магазинах доволі людно. Повітряні тривоги були частиною звичайного життя. Тривога. Хтось продовжує пити каву. Хтось спускається в метро, якщо станція поблизу, хтось навіть не підводить голови й просто не помічає її. Іноді глухий вибух — десь не близько. Іноді близько, і тоді всі замовкають і намагаються якось прикритися, чи що, хоча як прикриєшся? Та й те, що бабахнуло, уже бабахнуло. Як то кажуть, ця куля не твоя.

Віталій значився у відрядженні й щодня йшов на три-чотири години вирішувати свої питання. Дарина не знала ані куди, ані навіщо. Службові справи якось просто не обговорювалися. Майже не обговорювалися. Хоча вона, звісно, знала, що він у Харкові вирішує питання ремонту й обслуговування своїх пташок.

Він просив її не виходити без нього й спускатися на паркінг, якщо оголошували тривогу. Хоча ночами на тривогу їм було начхати, навпаки, вона наче загострювала почуття, і вони жадібно кохали одне одного, як востаннє. І Дарина не береглася і, здається, хотіла завагітніти, хоча розуміла, що краще б не зараз. Це були три ночі… Три ночі, сповнені кохання.

Потім Віталій посадив її на потяг до Києва. По нього вже приїхала машина з Артемівська.

З Києва Дарина добиралася автобусом. Еля ще залишалася в Одесі. Вона залишалася в Одесі ще два тижні, і Дарина опікувалася її Антончиком і Маринкою. Вони часто забігали поїсти до її ресторану й ішли звідти з різними смаколиками для своєї бабусі.

Дарина, звісно ж, знала про Елю все. Ну або майже все. І про Вадима, звісно ж, і про Ігоря. І про сварку з Ігорем під час останнього приїзду. Коли Еля приїхала до Одеси, у своїй квартирі вона весь час натикалася на сліди присутності іншої жінки. В Елі було відчуття, що та навмисне ніби позначила територію. І коли вона спробувала гаркнути на Ігоря, той сказав, ти вже майже три роки не зі мною. Ти хочеш, щоб я дотримувався целібату? Ніби напівжартома сказав, а вона психонула, переїхала до Вадима, і вони жили як молодята, і плювати вона хотіла на всі пересуди. І Ігор кілька днів не шукав її й не дзвонив, а потім дзвонив і шукав і писав, але вона не відповідала, і він підняв на ноги тещу, типу, Еля зникла, а теща йому сказала, що вчора Елечка була в них і від них поїхала додому. І тоді вона з’явилася вдома й виклала йому все про Вадюню. Вона була впевнена, що Ігор і так усе давно знає. Але, виявляється, йому й на думку таке не спадало. Сказати, що він був у шоці, — нічого не сказати. Він просто втратив дар мови. Ну ніяк вона не очікувала такої реакції.

Коли він зрозумів, що вона не бреше, не жартує і справді багато років живе подвійним життям, він просто сів біля столу, поклав голову на руки і, мабуть, години зо дві сидів нерухомо. Еля метушилася по дому, щось говорила йому, щось геть другорядне, він ніяк не реагував. Він просто мовчки сидів, поклавши голову на руки. Потім вона ретельно зібрала всі свої речі. Він усе так само мовчки сидів, поклавши голову на руки. Я завтра на світанку їду до Німеччини, сказала вона, виходячи з квартири. Він не змінив пози.

Вона заїхала до Вадима, і той сказав їй, що терміново їде у відрядження. Сьогодні о 23-й за ним заїдуть. Коротше, якщо життя лупить по мізках, то з усіх боків. Вона не розповіла йому про сварку з Ігорем, просто сказала, що сама мусить терміново їхати до Німеччини. Типу, її кудись викликали. Швиденько дозбирала те, що лишилося в цій квартирі, Вадим виніс це добро до машини. А потім? А потім вони довго прощалися. Прощалися, як прощаються чоловік і жінка, які люблять одне одного. Потім вона плакала, а він утішав її. Потім за ним приїхали, і вони разом вийшли з квартири й прощалися на сходах милої їй малосімейки. Потім вона сіла у свою машину й одна поїхала кинути монетку в море, а потім попрощатися зі своїми. Потім, на світанку, вона виїхала додому, до Німеччини. Вона вперше подумала так, сідаючи за кермо. Додому, до Німеччини. Увечері вона перетнула кордон України. А ввечері наступного дня кордон України перетнув і Вадим. Кордон із Росією в Курській області. Їхнім завданням було створити там плацдарм.

— Мам, ти знаєш, я вже не хочу повертатися в Україну, — сказав Антон одного вечора, коли Еля розповідала дітям, що зараз робиться в Одесі. — Знаєш, зі мною на карате ходять троє хлопців з України, і ще четверо вчаться зі мною в паралельних класах. І ніхто не хоче. Знаєш, у мене там не було таких друзів, як тут, а ті, що були, теж пороз’їжджалися хто куди. Та й німецьку я знаю краще, ніж українську. Я знаю, що ти можеш подати документи на постійне проживання. Може, зробиш це?

— Ех, Антошко, Антошко. — Еля поцілувала сина. У нього завжди що на думці, те й на язиці. — Знаєш же анекдот про черв’ячка, який питає в батька, чому ми живемо в лайні, хоча могли б і в яблучку, і в абрикосці? «Просто в нас є своя Батьківщина», — відповідає той.

— А я вже давно для себе вирішила, що, поки не закінчу навчання, нікуди з Німеччини не поїду, — подала голос Марина. — Точно не поїду. Що я, дарма вивчила німецьку? Щоб потім забути? Ну вже ні. Я згадую, як дико, як страшенно мені раніше хотілося додому, в Одесу, а потім раптом наче хтось махнув диригентською паличкою. Усе! Не хочу. Хіба що в гості ненадовго. Я просто залипаю в соцмережах і бачу, що пишуть про тих, хто виїхав, як ми: «Зрадники. Вам не місце в Україні після війни!» Наче сидіти під бомбардуваннями, не знаючи, чи доживеш до ранку, — це подвиг. Ну хіба що бути живим щитом. Але росіянам начхати на цей живий щит. Вони на своїх плюють із десятого поверху, а на українців і поготів. А коли війна закінчиться — вона ж колись закінчиться — і тато до нас приїде… Йому ж однаково, де писати код. Він і сам хоче. Я з ним часто переписуюся.

Елю насторожила остання фраза Маринки. Може, вона вже все знає? Ні, навряд чи. Коли вона була в дорозі, від Ігоря прийшло повідомлення. Будь ласка, нічого не кажи дітям. Принаймні поки що. Добре, відповіла вона одним словом.

А кілька днів тому прийшло повідомлення й від Вадима. З якогось невідомого номера — не його. Елечко, у нас режим стовідсоткової секретності, тому не хвилюйся, якщо я не зможу тобі часто писати чи дзвонити. Телефони наказали здати. Люблю.

— Коротше, дітвора, — підсумувала Еля, — насправді нас іще ніхто не запрошував тут залишитися, тож прийміть по таблетці антігубораскатину. Поки що нам продовжили право на перебування тут до березня двадцять шостого року. До речі, Маринко, ти, напевно, ще встигнеш подати документи на навчання, і тоді в тебе буде студентський статус.

Н-да… усе тече, усе змінюється. Важко уявити таку розмову ще якихось пів року тому. А зараз… В Антона почав ламатися голос, він то басив, то давав півня, але на очах перетворювався з хлопчика на юнака. Щодо Маринки, у неї вже десь пів року є хлопець. Симпатичний хлопчина з єврейсько-вірменської родини, яка оселилася в Німеччині ще за часів розпаду Радянського Союзу. Народився й виріс у Німеччині. Такий собі високий, худорлявий, горбоносий, з обличчям інтелектуала й філософським поглядом на життя. Маринка чомусь узяла собі за правило підсміюватися з нього. Було таке відчуття, що Елі він подобався більше, ніж Маринці.

Узагалі, якби не Вадим, то, напевно, її б теж уже не тягло до Одеси. Там усі стали якісь незрозумілі для неї. Під час цього приїзду вона несподівано відчула себе там чужою. Вона приходила до рідної перукарні, їй так багато хотілося розповісти, просто поспілкуватися, але в усіх були свої справи, і вона почувалася там зайвою. Та й уже половина працівниць була нова. Якщо не більше половини. Багато, дуже багато хто виїхав з Одеси. Хто куди. Від Західної України до Америки. Мама була власницею й останнім часом з’являлася там не так часто. Тобто, звісно, щодня, але на годину-півтори, не більше. Зазвичай сиділа у своєму малюсінькому кабінеті з бухгалтером. Третій у цій кімнатці міг хіба що стояти, і Еля, звісно, коли заїжджала до перукарні, просто віталася, цілувала маму й ішла до загальної зали. Там сідала в крісло й іноді під здивованими поглядами відвідувачок і працівниць сиділа, слухала їхні розмови й розуміла, що вона тут чужа. Ну не чужа, але й не своя.

Коли починалася тривога й починали вити сирени, вона просто не знала, що робити й куди бігти. Крутила головою, бачила, що ніхто нікуди не біжить, ну й робила те, що роблять інші. Тобто нічого. Одесити стали фаталістами. Вони знали, що прилітає здебільшого вночі, а отже, вдень можна не смикатися. Ціни в магазинах вона вже подумки переводила в євро, бо не розуміла, дорого це чи дешево. Але порівняно з минулим приїздом ціни добряче зросли. Війна, блін.

«Я тут удома, я вдома тут», — казала вона собі, ніби переконуючи себе. Але якийсь шкідливий внутрішній голос казав: «Це вже не твій дім, Елько». «А де мій дім?» — питала вона себе. «А ніде», — відповідав їй той самий шкідливий внутрішній голос. «Ну не буває ж так», — казала вона собі. «Усе буває в цьому житті», — єхидно відповідав їй внутрішній опонент. «Та йди ти до біса», — сердито казала вона йому, і він замовкав. Усе, не думатиму про це. Напевно, тому вона й не витримала, виклала все Ігореві. Адже стільки років мовчала, а тут прорвало. Можна подумати, що раніше вона не бачила помади на його сорочках, не чула запаху парфумів, з її ж таки нюхом вівчарки, і не знала, чим він займається на водній базі. І все її влаштовувало. «Чоловік — це не про лебедину вірність, — думала вона. — Це радше близька людина, яка залежить від тебе так само, як ти від неї, батько твоїх дітей і, хоч би як пафосно це звучало, те плече, на яке ти завжди можеш спертися. І в горі, і в радості. Це не про секс і, напевно, не про кохання. Хоча кому як пощастить».

У Німеччині осінь настає швидко. Щоправда, потім тягнеться довго, практично до безсніжного Різдва, а то й усю зиму. Осінь двадцять четвертого — не виняток. Тридцятого серпня вже йшов холодний затяжний дощ 12, а дванадцятого вересня, у день народження Елі, стояла тепла осіння погода. До двадцяти, мабуть.

У свій день народження Еля вирішила пообідати в ресторані в Олафа, у суботу, на Даринин український день. Звісно ж, там були й Даринина Соня, і її Антошка, і Марина з кавалером, і старше покоління. Дарина все приготувала, забігла до своєї квартирки на другому поверсі, перевдяглася, причепурилася й прийшла до іменинного столу вже як гостя. Іменинний торт, який спекла Дарина, мала винести офіціантка.

— Елько, що таке, чого на тобі лиця нема? — спитала Дарина, коли вони залишилися з Елею вдвох.

Дариш, що тобі сказати, я вже точно знаю, що Вадим потрапив у цю дику м’ясорубку в Курській області. За весь час від нього ні дзвінка, ні повідомлення. Одне якесь незрозуміле повідомлення від його співслужбовця. У Вадима все нормально, живий, здоровий, не поранений. За першої нагоди зв’яжеться з Вами. Відтоді вже минув тиждень. І все. І тиша. Я читаю, що там коїться, і розумію, що може статися з Вадимом. Чесно кажучи, я вже забула, коли спала. Якщо з ним щось станеться, а в мене дуже лихі передчуття, я не уявляю, що буде зі мною. Мені здається, я просто цього не переживу. А тут іще Ігор бомбардує повідомленнями. Елю, ми обоє наробили дурниць, нам треба залишитися разом. У нас діти, у нас батьки, перед якими буде дико соромно. Давай почнемо все з чистого аркуша. Але ти більше не повинна зустрічатися з цим чоловіком. Я взагалі не відповідала, але потім злякалася, що він здійме галас на всю Одесу, підключить обох мам, Марину, бабусю, і написала йому: «Я подумаю. Дай мені час». Він не знає, що це Антошин тренер.

Дарина бачила, як очі Елі наповнилися сльозами. — Ну що ти, Елечко, все буде добре, — намагалася втішити її Дарина, відчуваючи, що й сама от-от заплаче. Просто за компанію, чи що?

— Може, тобі не варто було влаштовувати ці посиденьки? — спитала вона.

— А яка різниця? І так тітонька й діти чіпляються: «Мамо, чого ти якась не така? Ти не захворіла?» І що я їм розповім? Гаразд, ти сама як? Пару тижнів не бачилися.

— Як я? — перепитала Дарина. — Та так само, як і ти, тремчу за Віталика. Ні, він не в Курську, десь на Донецькому напрямку. Але зараз усюди несолодко. Теж пів ночі читаю телеграм-канали, що там та як. Але він пише, можна сказати, щодня й іноді телефонує. Умовляє, щоб я не хвилювалася. Він начебто зараз більше технікою займається, не на передовій. Все одно жах як страшно. І кінця-краю цій йобаній війні не видно. — І без переходу, і без паузи: — Слухай, мені здається, що я вагітна.

— Що? — Еля подумала, що недочула. — З чого ти взяла? З якого це дива?

— Ну, по-перше, затримка, а по-друге, відчуваю. Ні, ну я не впевнена на всі сто, я поки навіть Віталію не сказала й навіть не натякнула. Я просто не уявляю, як він до цього поставиться. «Знайшла час», — скаже. Хоча ні, не скаже, звісно, але як сприйме — не уявляю. Загалом, узяла термін до гінеколога на двадцять сьоме. Там уже буде зрозуміло. А потім будемо вирішувати, що робити.

— А що робити? Народжувати, звісно, — безапеляційно сказала Еля. — Навіть не думай про інше! Діти самі знають, коли їм народжуватися. Ти в Німеччині, свекруха поруч, не пропадеш. А може, до весни й скінчиться ця паскудна війна. Як же вона вже дістала!

— Ходімо до столу, — сказала Дарина. — На нас там чекають.

Столи вже прибрали й підготували до іменинного пирога. Дарина подбала про це, і для подруги зробили великий гарний «Наполеон» з однією свічечкою посередині. Коли його винесли, всі заплескали в долоні. Еля задула свічку, розрізала торт, а Дарина всім порозкладала по тарілках. Дітям дісталося по два шматки.

Коли Дарина була вагітна Сонечкою, Віталій балував свого пузатика, буквально на руках носив. Цього разу все було інакше. Крім близьких, найближчих, ніхто не знав, що вона їздила в Україну, і тому на її живіт, що округлився, дивилися з підозрою. Ну ні, не з підозрою, а радше зі здивуванням. Першою про її вагітність дізналася тітка Зіна. Дарина написала їй одразу, як вийшла від лікаря. Через 5 хвилин тітка Зіна вже дзвонила їй на Вайбер.

— Манюню, правда? Як чудово! Ти така молодчинка! Ти вже була в лікаря?

— Я щойно від нього вийшла. Тож точно: правда. Тіточко Зіночко, я так боюся, — відповіла Дарина. — Я просто не знаю, що мені робити. Ну не хотіла я приймати таблетки. Та й про те, що може відбутися зустріч із Віталиком, я дізналася за дві доби до від’їзду. А тут треба було бігти до своєї лікарки по рецепт, а вона взагалі у відпустці — словом, ціла історія. Та й тоді, знаєте, якось хотілося. А тепер боюся страшенно! Просто не знаю, як мені бути.

— Даришко, ну що значить «не знаю, як бути»? Народжувати, звісно. Ти вагітна від чоловіка, від коханого чоловіка. Двісті відсотків — народжувати. Я впевнена, що це буде чудова дитина, бач, яке диво у вас Сонечка вийшла.

— Та я все це розумію, але в мене чоловік на війні. Я й так боюся за нього страшенно, а тепер іще більше боятися буду. Хоча куди вже більше! — Дарині було важко говорити, очі наливалися слізьми. Вона й так плакса по життю, а тепер, коли вагітна, — тим паче.

— Манюню, це чудово, що ти чекаєш на дитину. Тепер Бог точно вбереже твого Віталечка. Ти ж його ТАК називаєш?

— Так, так. — Дарина заусміхалася до телефонної слухавки. Лише двоє людей могли її заспокоїти й змусити усміхатися: Віталик і тітка Зіна. Так, іще не по літах розумненька Соня.

— Манюню, я відсьогодні починаю оформлювати візу. Причому довгострокову мультивізу. І як отримаю, одразу приїду до тебе. Я дуже за тобою скучила, а тут буде така нагода. І знай: це чудово, що ти чекаєш на дитину! Ти навіть не уявляєш, як це чудово!

— Я уявляю, тіточко Зіночко! Я вже уявляю. — На обличчі Дарини грала щаслива усмішка. Сеанс психотерапії від тітоньки подіяв миттєво.

Вона попрямувала до скверу, присіла на лавку й написала Віталію: «Віталечку, я щойно від лікаря. У нас буде дитина». Тепер вона була впевнена, що дитина, так, буде! Відповідь вона отримала лише ввечері. Віталій спершу написав, а за кілька хвилин подзвонив їй.

У Елі поки все було кепсько. Від Вадима вже понад півтора місяця не було нічого. Раніше таке бувало, але на пару тижнів. У неї були жахливі передчуття. Вона читала в мережі, що відбувається там, де зараз був Вадим. Кремлівський мрійник із подивом дізнався, що у війну можна грати не в одні ворота, психував і вимагав від своїх паркетних генералів негайно вигнати з російських територій цих знахабнілих хохлів. Ті брали під козирок, гарчали на своїх підлеглих, ті кидали в штурми всіх, хто був під рукою. І не рахувалися з втратами. Що там міг робити її Вадик, який умів битися руками й ногами, але, здається, жодного разу не стріляв, вона не знала.

Еля не була аж так налаштована проукраїнськи. Вона не була палкою патріоткою України. Їй дуже не подобалися ті, хто воював із пам’ятниками, борці за мову, які так і норовили влаштувати скандал у магазинах, школах, найрізноманітніших установах. Якось мовний патруль зайшов до них у перукарню. Їм одразу не сподобалося, що там їм відповідали російською. Влаштували скандал. Свєта, майстриня педикюру, безрозмірний ветеран салону, розказала їм, куди піти. Крім того, було кілька відвідувачок, які дуже обурилися, що ті безпардонно припхалися й качають тут права. Теж мені начальство! Все йшло до того, що їх просто виставлять за двері. Тоді вони різко замовкли, всілися на диванчик і викликали поліцію. Поліція не приїжджала понад годину, мовні патрульні сиділи, на них зважали не більше, ніж на квіти у вазонах. Приходили нові відвідувачі, які взагалі не знали, хто це й чого сидять надуті. Зрештою поліцейські, які приїхали, найчистішою російсько-одеською спитали: «Дамочки, шо у вас тут відбувається? Хто викликав поліцію?» Сміялися всі, інцидент було закрито.

Але відколи брати зі сходу із завидною постійністю лупили по Одесі всім, що в них було, її ставлення до них дуже змінилося. Вона, звісно, зненавиділа їх і насамперед їхнього не зовсім притомного вождя.

— Розумієте, — казала вона тітці Марії, яка останні двадцять років була закохана в Путіна, старіла разом із ним, була вихована на російському телебаченні й після переїзду до Німеччини дивилася по ньому новини та серіали, — я можу зрозуміти, чому він вирішив загнати Україну в стійло. Ну так, дражнили його, звісно. Майдани влаштовували, вперто кланятися не хотіли. І навіть його ставленик Янукович почав дивитися на Захід. Знаєте, якби він за пару днів увійшов у Київ і змінив там уряд, я б не надто засмутилася. Надто вже Західна Україна почала наскоки на Схід. «Мова, армія, віра» — не ті гасла, які могли б зігріти серця в Одесі.

— Але коли ти поліз і все в тебе пішло не так, як треба, та звалюй ти одразу, скажи, що налякати хотіли й мети досягнуто, а якщо не виправитеся, буде гірше. Але цю війну, яка йде четвертий рік і засмерділа мертвечиною весь світ, я йому ніколи не пробачу. Три роки кошмарити дві країни й пів світу з ними за компанію. Мільйонер, бля! Більше мільйона в землю поклав, з десяток мільйонів життів скалічив. — Еля заводилася не на жарт, але тітка Марія закочувала очі.

— Не треба, Елечко, припини, будь ласка. — З її обличчя було видно, як важко їй це слухати, і Еля розуміла, що загралася у викривачку. Ну просто солоно, дуже солоно було їй зараз, і хотілося виговоритися.

Коли вона кинулася шукати хоч якусь інформацію про Вадима, то зрозуміла, що, як і всі, хто намагається тримати стосунки в таємниці, за чотири роки практично нічого про нього не дізналася. Вона не була знайома з його друзями, вона не була знайома з його батьками й родичами і навіть до пуття не знала, де вони живуть. Вона знала, що в нього є старша сестра, яка була заміжня, знала, що батьки живуть в Ізмаїлі, куди він іноді їздив, знала, що з дванадцяти років він жив у спортінтернаті в Одесі, готувався стати чемпіоном. Ну і знала, що в Штатах живуть його колишня дружина й син і що зв’язок із ними практично втрачено. Все. Навіть фітнес-центр, у якому він працював, вона бачила тільки з вікна машини.

Вона почала шукати його в соцмережах, хоча знала, що він ними не бавиться. Потім вирішила глянути в російському ВК, де свого часу були практично всі, і таки знайшла його акаунт, який не оновлювався з 2014 року. Почала дивитися його друзів. Знайшла там його сестру, знайшла, ймовірно, колишню дружину. Всі тамтешні акаунти не оновлювалися останні років десять. Що з цим робити, вона просто не розуміла. Просто посиділа, подивилася його підліткові фотки, помилувалася. Такий красунчик! Ну що він знайшов у ній, вона навіть припустити не могла. Подивилася на фотки його колишньої дружини. Як же не подивитися фотки суперниці. Хоча вони не суперниці. Навіть близько. Там така красуня, з якою суперничати дурно, смішно й безглуздо. Маленька фітнесова дівчина, уся — клубок м’язів, величезні очі, які, мабуть, через тугий хвіст здавалися ще більшими, усмішка чемпіонки, що не лишала в цьому жодних сумнівів. Вчасно вона змилася з цього бардаку, подумала Еля. Ні, цього ні до чого не пришиєш. Геть марна інформація.

Вона попросила Дарину, щоб її чоловік спробував пробити по своїх каналах. І той не відмовив. І за кілька днів відписав, що так, такий-то й такий-то значиться у складі бригади морської піхоти, яка воює на курському напрямку. Серед загиблих не значиться, серед зниклих безвісти його немає, серед поранених теж немає. Щоправда, списки ці оновлюються не дуже часто. Цьому вже близько місяця.

Вона просить подругу, і та пробує в Одесі зайти до військкомату й з’ясувати щось про Вадима, а там кажуть, що відомості про військовослужбовців видають тільки близьким родичам за письмовою заявою. За такою самою заявою оголошують у розшук. Вона знаходить у соцмережах такі групи, підписується й годинами сидить у них, де такі самі, як вона, люди намагаються знайти сліди своїх зниклих безвісти родичів і знайомих, і бачить там величезний пласт людського горя.

А потім був той жахливий дзвінок невідомо з якого номера.

— Ви знайомі з Колесником Вадимом Миколайовичем?

— Так, звісно, знайома. Що з ним? — спитала Еля, відчуваючи, як ватяніють її ноги.

— Він дуже тяжко поранений і зараз перебуває в Харкові, у військовому шпиталі. Його адреса: вулиця Культури, 5.

— Як туди дзвонити? З ким розмовляти? — дерев’яними губами спитала Еля.

— Я вам нічого не можу сказати, я просто водій швидкої, яка його туди привезла. Він простягнув мені папірець із вашим номером телефону. Вибачте, більше нічого вам сказати, на жаль, не можу, — повторив він, і дзвінок обірвався.

«Що робити, що робити, що робити?» — стукало в неї у скронях. У неї почало дзвеніти у вухах, і вона відчувала, що от-от знепритомніє. Добре, що це було вдома й вона була сама. У неї був час прийти до тями. «Ну, по-перше, він живий, і не треба ховати його завчасно, — заспокоювала вона себе. — Ти ж знала, що з ним сталася біда. Знала, була в цьому впевнена. А зараз дізналася, що він живий. Радіти треба, що він живий! Все! Жодної зневіри. Він живий».

Але треба їхати. Треба терміново їхати до Харкова. Сьогодні ж. Вона дзвонить Дарині й бере в неї ключі від її харківської квартири, вона заїжджає до салону й бере відпустку. Діти в школі, вона їм не дзвонить, а пише Маринці повідомлення, що їй треба дуже терміново поїхати, що вона дуже на неї сподівається, бо та вже зовсім доросла й візьме шефство над Антоном, і що вона потім обов’язково з нею зідзвониться, щоб обідали в тітки Дарини, а гроші — там, де завжди. «Я тобі подзвоню», — ще раз пише вона, гарячково збираючи речі у спортивну сумку.

За півтори години після того жахливого дзвінка вона вже була в дорозі, а наступного ранку — на кордоні України з Польщею. Вона практично ніде не зупинялася, тільки раз на кілька годин на заправках — сходити в туалет і випити кави, щоб не заснути. В’їхавши в Україну, вона дозволила собі з’їхати з дороги біля заправки ВОГ і на пару годин заснути. Інакше вона просто заснула б за кермом, з яким не розлучалася майже добу. Зайшла, перекусила, випила чергову каву. А потім знову поїхала. До Харкова, до вулиці Культури, 5, лишалося майже 900 км.

І вона встигла. Вона застала його живим. У Вадима було уламкове поранення в голову.

— Ми зробили операцію, ми дуже сподівалися, що його вдасться врятувати, але зараз, на жаль, надії практично немає, — сказав лікар, який вийшов до неї. — Хіба що на диво. П’яту добу в комі. Якщо хочете, побудьте з ним.

— До нього хтось приходив? — спитала Еля.

— Ні, ніхто. Ймовірно, рідних іще не повідомили. А хто в нього є?

— Батьки, мама й тато. І сестра. Усі живуть в Ізмаїлі, — відповіла Еля. — Точніше, я не знаю.

І вона пішла до палати.

Вона не одразу впізнала Вадима, у цьому нерухомому, восковому обличчі дуже мало лишилося від її Вадички. Він наче чекав на неї. Він помер через годину після її приїзду. Вона навіть не помітила, коли він перестав дихати. Вона просто сиділа й тримала його висохлу руку. Без сліз. У якомусь заціпенінні. Вона не помітила, як зайшла медсестра, подивилася на нього, вийшла, зайшов лікар, попросив її відійти, м’яко відвів її руку й допоміг сісти на стілець. Потім почав робити якісь незрозумілі маніпуляції, потім сказав медсестрі, що констатує смерть, і сказав Елі, що вона може ще трохи побути з ним.

А потім його відвезли, просто на тому ліжку, на якому він помер.

— Ви в порядку? — спитав її лікар. — Може, дати вам заспокійливе?

— Та ні, не треба, я поїду, — сказала Еля, насилу ворушачи губами.

— Ось телефон, за яким ви можете поговорити з ритуальниками нашого шпиталю. — Він дав їй якусь візитівку. — Але це буде не раніше ніж завтра після обіду.

Вона вийшла на стоянку, вона сіла в машину, вона доїхала до квартири Дарини. Вона поставила машину на паркінгу, на Даринине місце. Вона піднялася ліфтом до квартири Дарини. Вона відчинила двері. Вона ввійшла до квартири. Вона впала на диван і заснула. Вона просто була роботом, у якого скінчився заряд акумуляторів. Вона проспала понад 12 годин.

Опівдні вона подзвонила до шпиталю, і там їй сказали, що вони зв’язалися з родичами, що тіло Вадима відправляють до Ізмаїла, і вона почала збиратися в дорогу. Їй час було додому, до Німеччини. В Україні її вже ніщо не тримало. Вона написала Маринці, що буде за пару днів. Вона написала Ігорю: «Вийшло по-твоєму. Я більше ніколи не зустрічатимуся з цим чоловіком». Навіщо? Вона й сама не знала навіщо.

Дарина народила 15 травня. Хлопчика назвали Микитою. 28 травня Микиту охрестили. Хрещеною мамою була, звісно ж, тітка Зіна — хрещена Дарини, хрещена Соні, а тепер і хрещена маленького Микитки. Мені Бог не дав своїх дітей, зате дав трьох хрещеників, сміялася вона. Люблю їх так, як своїх, мабуть, не любила б. Тітка Зіна змогла-таки правдами й неправдами отримати іспанську мультивізу на три роки й уже кілька разів прилітала підтримати Даринку. Гостювала подовгу, по два-три тижні. Літала через Туреччину. Світ не близький. Першого разу — через Туреччину до Іспанії, а вже звідти до Дарини.

Як промайнули ці осінь, зима й весна, Дарина й сама до пуття не зрозуміла. Коли озираєшся назад, здається, що тільки вчора була осінь, Різдво, Новий рік, а зараз уже весна. Тим паче, що весна в цих краях зазвичай починається в лютому, коли несподівано з-під землі з’являються гарні білі квіти, дуже схожі на підсніжники, але більші й наче не так лісові, як садові.

Соня щодня, після своєї школи й Дарининої роботи, брала Дарину за руку й вела до парку. Вмикала програму на телефоні й не дозволяла їм повертатися, доки вони не проходили спочатку два, а потім хоча б півтора кілометра. Якось так вийшло, що з вагітністю Дарини головною в домі стала Соня.

Соня пишалася тим, що в неї буде братик, і дуже серйозно стежила, щоб Дарина поводилася відповідно до медичних рекомендацій, викладених у брошурі, яку вручив Дарині лікар і яку Соня перекладала їй з німецької. — Якщо ти їх не виконуватимеш, я напишу татові, — суворо казала Соня. Соні йшов десятий рік, і вона була розумниця-прерозумниця, як називала її Даринина свекруха.

У жовтні Віталію дали відпустку, і вони знову втрьох — у Сонечки саме в жовтні були канікули — поїхали до Буковеля. Це було дежавю: вони знову оселилися в тому самому будиночку, ходили тими самими доріжками, що й під час минулої поїздки, і так само були сповнені ніжності одне до одного.

— Знаєш, мені здається, що Бог створив мене для тебе, — казала йому Дарина. — Я спілкуюся з дівчатами, своїми, українками. Одна каже, що мріє знову поїхати в Україну, друга — що та ні вже, в Україні я більше жити не хочу й не буду, а я мовчу й думаю: я хочу жити там, де живе мій чоловік, неважливо де. Хоч на Місяці. Ну справді, майже неважливо. — А так відверто могла говорити лише дуже закохана жінка, впевнена, що її так само люблять, — зворушено думав Віталій. — Я твоя ниточка, а ти моя голочка, — казала вона. — Куди голочка, туди й ниточка. Тільки ниточку з голочкою розлучили, розірвали. І вже третій рік тримають далеко одну від одної.

— Раніше я думав, що ми дуже скоро поїдемо жити до Штатів, — казав Віталій. — А зараз, знаєш, ні. Я надто багато вклав у цю країну, я якось шкурою відчув, що це моя країна і що я відповідаю за те, якою їй бути далі. Після війни я хочу жити в Україні, працювати для неї, не давати спритним чинушам її розкрадати, бо їм навіть під час війни вдається мародерити. — Дарина бачила, що війна не зробила Віталія цинічним, черствим сухарем. І любила його за це ще більше.

Вони якось сіли втрьох і почали говорити, як назвати того, четвертого члена їхньої сім’ї, який зараз ховався в животі Дарини, що помітно округлився. Розіграли на пальцях, і випало, що ім’я придумує Соня.

— А можна, він буде Микитою? — запитала Соня. Вона ще не вірила, що їй довірили таку відповідальну справу.

Дарина з Віталієм перезирнулися, засміялися, і Віталій поклав долоню на Даринин живіт.

— Привіт, Микито Віталійовичу, — сказав він. — А що, звучить дуже навіть непогано!

Дарина згадувала першу поїздку в Україну, як довго вона тоді їхала й наскільки простіше стало все зараз. Тоді величезний двоповерховий автобус годин п’ятнадцять їхав лише Німеччиною, наче човник, заїжджаючи до кожного міста, щоб забрати двох-трьох людей. Український бізнес значно наблизив Україну до Німеччини. Зараз дістатися України й повернутися назад не становило труднощів. Курсували великі двоповерхові автобуси й маленькі бусики з квитками на будь-який гаманець. Дуже часто цим користувалася Даринина свекруха, яка, побачивши, що, загалом, Дарина дає собі раду без неї, їхала до Києва, до чоловіка, всерйоз і надовго. Той переїхав із Дніпра до Києва, винаймав там квартиру, за яку платив роботодавець, мав бронь і дуже непогано заробляв, працюючи на оборонку. Але й на роботі пропадав із ранку до ночі. Віталій казав, що батько — конструктор від Бога. Дарина регулярно зазирала в її поштову скриньку, перевіряючи, чи немає там листів, і та могла бути спокійна, що з цього боку прикрита. Схоже, роль дружини, яка приїздить, дуже припала їй до смаку, але страшну зиму з відключеннями тепла й світла вона пережила, звісно, у Німеччині. У неї було кілька учнів, з якими вона проводила заняття онлайн, тож грошей вистачало на все. За роки вимушеної еміграції вона об’їздила всю Європу, побувала на екскурсіях у десятці країн і знакових міст. Вона, як більшість учителів, була дуже товариською людиною, і в неї було багато подруг приблизно її віку, з якими вона й їздила Європою та спілкувалася тут, у Німеччині. У цьому житті кожен влаштовується як може. Буває й так, що і вдома, і заміжня. І добре, коли так виходить. До речі, доволі типове життя, яке вели бабусі, що привезли доньок-невісток з онуками. Онуки дорослішали, і в бабусь ставало дедалі більше простору для маневру.

Як жила Еля після приїзду з України? Якось їй самій спало на думку: жила вона «стиснувши зуби». Вона, наче робот, ішла на роботу, поверталася додому й залагоджувала всю побутовуху, приймала ще двох-трьох своїх клієнток на кухні. У неї змінився голос, змінився вираз обличчя, з’явилися зморшки в куточках губ. Вона намагалася забути роки, сповнені Вадимом, забороняла собі думати про нього. Двадцять чотири години на добу забороняла. Думаєте, виходило? Ви коли-небудь пробували заборонити собі думати про щось? І що? І виходило? Вона не була віруючою людиною, але щиро вважала, що Господь покарав її. За блуд. За брехню, в якій вона жила довгі роки, за те, що не можна було бути такою щасливою без наслідків. Але Вадика, її сонячного наївного хлопчика, за що? І ох як вона ненавиділа тих, хто розв’язав цю дику війну! І кремлівського щура, покидька, який занапастив мільйони й зіпсував життя десяткам мільйонів, і свого, який із суто єврейською впертістю затявся, не йшов на жодні переговори й волею-неволею цим підігравав першому. І ще одного, старого діда з Америки. Якщо ти став президентом країни — світового жандарма, то наведи лад у цьому світі, врешті-решт! Недарма твої срані долари в усьому світі гуляють, в усьому світі в матрацах лежать.

Вона акуратно склала всі документи, які підготувала раніше, й віднесла до громади. Туди раз на місяць-півтора приїздила якась дама з Берліна, приймала документи в тих, хто хотів назавжди залишитися в Німеччині, пильно розглядала кожен документ мало не під мікроскопом, а потім давала розписку про їх отримання й забирала оригінали. Річ у тім, що, починаючи з дев’яностих, у Німеччині діяв закон, за яким Німеччина приймала єврейських біженців із СРСР, а потім із колишнього СРСР на постійне місце проживання. На згадку про паскудства, які скоїли пів століття тому. Усе-таки вони дуже совісні, ці німці.

Побачивши оригінал свідоцтва про народження бабусі, ця дама решту документів просто погортала й прийняла в Елі. Серед документів були свідоцтва про народження Марини й Антона, свідоцтво про шлюб з Ігорем і копії його документів. Тобто все це поширювалося на всю родину. Родину заявника, як тут казали.

Вона, звісно, обговорила все це з Ігорем. У розмовах вони старанно оминали мовчанням усе, що відбувалося влітку двадцять четвертого. Наче й не було нічого. Наче й не казала вона йому нічого. Наче й не були вони на межі розриву. Подовгу обговорювали здоров’я й перспективи дітей, те, що їм краще залишитися в Німеччині. А він, коли буде дозвіл на ПМП, приїде до них. Якось вирветься. Не може бути, щоб у такій корупційній країні, як Україна, не було жодної можливості вирватися. Усе питання в ціні. Квартиру в Одесі поки не продавати, залишити довіреність своїм. Так, чоловік — це не про кохання, не про секс. До речі, законодавство про шлюб і не враховує цих ефемерних понять. Воно враховує спільне ведення господарства й спільних дітей. Вона пробачила Ігореві все, що було, якщо було те, що треба пробачати, наперед пробачила все, що буде. А собі? А їй усього цього вже просто не треба. Вона згадувала анекдот, як мужик спіймав золоту рибку й попросив у неї, щоб у нього все було. «Добре, — відповіла рибка, — домовилися. У тебе вже все було». Це про неї. У неї вже було все. Тепер треба жити для дітей. А діти? Діти вже часто спілкувалися між собою німецькою. Між собою і з друзями та знайомими. Марина говорила німецькою зі своїм хлопцем, щиро гадаючи, що мама не розуміє. І так, мама не розуміла.

Вона майже не бачилася з Дариною. Її просто почало дратувати в Дарині все. Від круглого живота до якогось заглибленого в себе, несміливо-щасливого виразу обличчя. Наче блаженна, думала вона. Хоч би був живий і здоровий її Віталечок. Тепер її стали дратувати багато що й багато хто, і вона стискала зуби, щоб не вихлюпнути своє роздратування на тих, хто точно на це не заслуговував. Ні на Антошку, який аж надто красиво дружив із Сонею, ні на Маринку, яка вважала, що мама відстала від життя, нічого не розуміє й носиться з цією Одесою, ні на тітоньку, яку вже точно не було в чому винуватити.

Теплий липневий недільний день. На календарі дев’ятнадцяте липня двадцять шостого року, п’ятого року війни. Знову той самий дитячий майданчик у парку маленького містечка, з якого починалася наша оповідь навесні двадцять другого. Дарина прийшла сюди з однорічним Микиткою і Сонею. Точніше, їх привела Соня. Тут-таки Антон. Вони із Сонею дуріють із малим, тягають його, наче іграшку, підхоплюють за руки й водять, а він намагається встигати перебирати ніжками, ніби йде сам. Він щасливо всміхається, він дуже любить Соню.

Там іще багато дітлашні. Там багато Сониних однокласниць. До них підбігає Лінь, симпатична дівчинка з В’єтнаму.

— Sonja, wie heißt dein Bruder? — питає Лінь.

— Er heißt Nikita, — відповідає Соня.

— Nikita, — намагається вимовити й запам’ятати незвичне слово Лінь. — Darf ich ihm einen Lutscher geben?

— Ich weiß nicht. Ich frage kurz meine Mama, — відповідає Соня й повертається до Дарини.

— Ich verstehe. Lieber nicht, wir essen gleich, — відповідає Дарина теж німецькою. Машинально відповідає. Господи, вона вже часто й думати починає німецькою.

Вона робить кілька фото Соні й Микити та надсилає ці фото Віталію. Увечері він їй подзвонить. Обов’язково подзвонить. Або хоча б напише. Навіщо вона шле йому фото? Боїться, що він її розлюбить і забуде? Ні, Віталік з однолюбів, і вона в цьому впевнена. Просто хай знає, що він відповідає не тільки за країну, а й за неї і за їхніх дітей.

Вона пише Елі: «Елечко, приходь у парк, погріємося». Певний час вона відчувала, що Елі важко її бачити, що та її уникає. Вона й не наполягала. Вона знала, що Еля страшенно розбита, знала, що сталося з Вадимом, але не знала, якими словами її підтримати. Адже дуже непросто — дібрати слова в такому випадку. Але потім Еля сама напросилася подивитися на маленького Микитку, розчулилася й довго носила його на руках, аж поки він її не обпісяв. Потім вони обидві поревіли, поревіли над Елиним горем, над Дарининим страхом, що триває п’ятий рік. І вони знову дружать. Навіть стали ближчими. «Не можу, — відповідає Еля, — у мене ще три клієнтки ближче до вечора. Відправте Антошу додому поїсти».

— А нехай він у нас поїсть, — відповідає Дарина. — Ми його ресторанною їжею побалуємо. Сьогодні українська кухня. Ми наготували до біса вареників із вишнями.

— Я не проти, у мене на кухні лаком пахне. Ну, принаджуйте жениха, якщо вже самі вирішили.

— Добре, Антон із нами. Можеш і Марину прислати, і сама прийти.

— А взагалі в мене є ідея, — сказала Еля. — Ми давно не збиралися всі разом. Подзвонімо дівчатам і запросімо їх випити. Випити «Щоб він здох!»

Теплий липневий день перевалив за полудень. Друга половина дня. Der Nachmittag, подумала Дарина.

Тривав тисяча шістсот сьомий день російського бліцкригу.

Кінець. Німеччина, 2026 рік.