Мене завжди дратувало, а точніше — засмучувало те, що пишеш, здавалося б, гарні повісті з доволі закрученим сюжетом, працюєш над кожним абзацом, зі шкури пнешся, щоб зробити його читабельним. І навіть сотня-друга читає твої книжки, але вони зникають у тиші. Ну може не сотні, а декілька тисяч. Але відчуваю, що читач хоче шоку. Або шоку, або фентезі, або чогось токсичного. Шкода, що фентезі писати не вмію. А от шок… Справді хочете? Ну, отримаєте! Тільки без докорів! Слухаємо, читаємо, але не засуджуємо. Не скаржтеся потім! Поїхали!

Вадим — інвалід. Він не так давно навчився самостійно перебиратися з ліжка в інвалідний візок, з інвалідного візка — на унітаз. Він може приїхати на візку на кухню й з’їсти те, що йому приготувала турботлива співробітниця флЕге бюро, яке надає йому допомогу. Він живе лише тому, що мешкає в Німеччині, і турботлива Німеччина не дала йому померти одразу після тієї жахливої аварії та досі підтримує його існування — старого, хворого, напівпаралізованого.

Після цієї клятої аварії він не відчуває ніг. Точніше, він іноді відчуває, як вони болять. Але це фантомні болі, болі з минулого, і якщо колоти їх голками, він їх не відчує. Уранці, в ліжку, йому вдається повільно підтягувати ноги до живота й назад, але про те, щоб стати на них, не може бути й мови. Була проблема й із рукою, але рука відновилася. Він працює нею майже як раніше, може навіть друкувати на клавіатурі. Якщо підніме її іншою рукою й покладе на стіл біля клавіатури. Комп — його єдина радість у цьому житті. Без нього він би просто помер від туги. Від нескінченного лежання й розглядання тріщинки на штукатурці стелі. Навіть їжа не приносить йому задоволення. Якби його годували штучно уві сні, він би не засмутився. Йому не потрібен смак їжі. Він його й не відчуває. Йому байдуже. Йому байдуже майже до всього… Він умивається. Розглядає свою багатомісячну щетину. Намагається впізнати себе, намагається пожаліти себе. Вийшло. В очах у нього сльози. Та пішов ти, — каже він своєму відображенню й котиться до кімнати. До комп’ютера. Гальмує інвалідний візок, щоб випадково не покотитися. Добре, що старий ноут тримається, добре, що є інтернет — його вікно у світ.

Знаходить учорашній чат в історії Google Chrome, і поки сторінка завантажується, перезавантажується й Вадим. Він вилазить зі свого розбитого тіла й пірнає в інше.

Сьогодні він — Любийця. Любийця заходить у вітальню. Ого, майже тисяча охочих. Озирнувся. Повідомлення пролітають праворуч, ледь устигаєш прочитати. Усі вони нагадують рекламні оголошення.

Він уже не Вадим, старий, хворий, неголений і нікому не потрібний овоч у піжамі та інвалідному візку. Він — Любийця, брутальний, цинічний і нахабний мачо. Дівчата, ату! Тремтіть! Я вийшов на полювання! Його спілкування з ними нагадує спілкування Каа з бандерлогами. Якщо хтось забув «Мауглі», то:

— Чи чуєте ви мене, бандерлоги?

— Ми чуємо тебе, о Каа.

— Чи боїтеся ви мене, бандерлоги?

— Боїмося тебе, о Каа.

— Тоді підходьте до мене ближче, ближче, ще ближче.

Замість візитівки він викладає в загальну групу фото дівчини з розмальованим ним обличчям і тілом. Він досконало освоїв цю нехитру операцію своєрідного татуажу. Написи вульгарні. Дуже вульгарні. Оглушливо вульгарні, оглушливо принизливі. Оглушливо провокативні. З пікантною лайкою, де все називається своїми іменами. Викладає і на пару хвилин відключається. Переглядає «меню», тобто жіночі ніки, розуміючи, що відсотків тридцять із них — переодягнені чоловіки. А то й п’ятдесят.

Його побачили. Вгорі, у командному рядку чату, з’являються ніки тих, хто стукає до нього в приват. За хвилину їх п’ятеро. Ну, подивимося, що пишуть. Може, й відповімо.

Пише Леся.

— Ти мерзота! Виродок! Навіщо ти виставив пику цієї огидної тварюки? Ти ж писав мені, що тепер тільки я буду твоєю сучкою! Що інші тобі до лампочки. І навіщо я тут сиджу й нікому не відповідаю, чекаю на нього, «Пана».

Нда… Ні хріна не пам’ятаю, що їй обіцяв. Ну, напевно, щось наговорив. Добре, що він усі їхні фото ретельно підписує ніками й складає в окрему папку.

Заходить у папку під назвою «песець», пише «Леся», і ноутбук послужливо видає її фото. Ну, тітка як тітка, на третьому фото — у білизні. Напис на лобі: «Відстійна шльондра Леся». На лівій щоці: «задоволю будь-кого, крім чоловіка», насправді замість слова «задоволю» написано набагато конкретніше. На правій: «мінет за пиво, один мінет — одна пляшка. Групам знижки».

Надсилає це фото їй у приват. Без коментарів.

У відповідь:

— Ти сволота, знаєш, що мене збуджують ці розмальовані фото, і користуєшся цим? Ти ще в загальний чат надішли. Тільки спробуй!

— Надіслати в загальний чат, ти про це просиш? Надіслати?

— Ти зовсім здурів? Навіть не думай!

— Ось прямо так, із незамазаним обличчям, надіслати?

— Ну, Любийця, ну будь ласка, не треба! Ну не треба, справді.

— А уяви, як на тебе будуть мастурбувати півсотні голодних самців!

— Ну що ти зі мною робиш. Ну не треба, справді. Ну я дуже, дуже тебе прошу!

— На колінах?

— Так.

— Напиши як!

— Я стаю на коліна, дивлюся тобі в очі, кажу, що я твоя покірна шльондра. Будь ласка, не виставляй мене в загальну групу на втіху голодним самцЯм!

— А якщо мені хочеться тебе виставити?

— Я знаю, що ти робиш те, що хочеш ти, я не маю права тобі заважати. Можеш виставити, але благаю, замаж обличчя. І, будь ласка, не пиши моє прізвище. Інакше я помру від сорому.

— Добре, не буду. Та я й забув твоє прізвище.

— МішАніна. Не пиши його, будь ласка. Ну, будь ласка!

Про що цей діалог? Насправді вона пише: «Опублікуй моє фото в загальному чаті, щоб його побачила купа людей і я згоріла від сорому. Я вже на межі з того моменту, як ти мені написав. І нехай там буде моє ім’я та прізвище».

Він завантажує її фото в програму, додає напис: «Леся Мішаніна», трохи розмиває фото в ділянці очей і кидає його в загальну кімнату. Милуйтеся.

— Ти вже там, — пише він їй.

— Ти що, справді?

— Дивись.

Кілька хвилин повної тиші.

Потім знову вона.

Це піпець, який ти мерзотник!! Я ледь не померла від сорому й кайфу. Біжу. Я зайшла в чат, поки чоловік у душі. Зараз вийде. Любийця, ти найкращий.

Вона виходить із приватного чату.

Він дивиться на годинник, який показує пульс 110. Чорт забирай, треба випити ліки або хоча б заспокійливий чай. Поміряти тиск. Він знімає коляску зі стопора і знову перетворюється на Вадима, який живий завдяки лікам, який не може заснути без міцного снодійного і який, прокидаючись, думає, що краще б він узагалі не прокидався. Він вижив у тій аварії — один із трьох. Лікар сказав йому, що він народився в сорочці. Він би охоче подарував цю сорочку лікареві. Цю гамівну сорочку. Нехай користується. Нахрін йому така сорочка.

Він їде на кухню, вмикає чайник, потім, ризикуючи обваритися, наливає собі ромашкового чаю, потім ставить на коліна піднос, потім, знову ж таки ризикуючи обварити нікому не потрібні ноги, ставить чашку на піднос і з усім цим мотлохом їде до комп’ютера. Збирається з духом і ставить чашку чаю поруч із комп’ютером. Дивиться на екран…

І знову перетворюється на холодного Любийцю. То що там?

До тієї п’ятірки додалося ще четверо, а двоє пішли, не дочекавшись. Дивиться ніки. Відкриває приват із заміжньою гуленою.

— Привіт! Ну й розписав ти цю дівку!! Це вже від «заміжньої гулени».

— Привіт. Так, насправді я дуже старався. Любийця інших поки що не дивиться, його чимось зачепив цей нік.

— Тобі подобається принижувати жінок?

— Ну, насправді це більше подобається їм, а я вже якось підлаштовуюся під їхні запити.

— Навіщо ти написав ім’я та прізвище цієї Лесі, та ще й виклав у загальний чат?

— Не повіриш, тільки на її настійне прохання. Я ніколи не викладу в загальний чат розмальоване фото без дозволу. А що, тобі теж хочеться?

— Та ні! Ще б пак!

— Чому так? Боїшся конкуренції? — намагається її розпалити він.

— Ні, просто не хочу виставлятися напоказ. А тебе це збуджує?

— Рідко, — чесно зізнається він. — Швидше збуджує спілкування з такими, як ти.

— А яка я? — кокетливо питає вона. Йому цікаво розіграти з нею партію. Йому вже трохи набридли повідомлення на кшталт «розпиши мене». Тим більше, що розписувати — це копітка робота. Крім того, що треба придумати написи, їх потрібно вписати на відкриті ділянки тіла. На лоб, на щоки, на підборіддя, шию, руки, плечі, іноді груди, живіт, стЕгна і так далі. Тому:

— Не знаю, яка ти в реальності, але мені подобається твій вигаданий образ заміжньої повії. Хоча насправді ти можеш бути ким завгодно, навіть чоловіком. Чесно кажи, ти бородатий Мужик?

— Хі-хі, ні, я не бородатий Мужик.

— Не бородатий? А хто? Хтивий підліток, який мріє про дорослу тітку?

— Все, ти мене розсмішИв, і мій еротичний настрій зник.

— Розсмішив? Нагороди мене за це своїм фото з усмішкою.

— Ну ні. Щоб ти на ньому написав різні гидоти?

— Гидоти? Ні, гидот я писати не буду. Правду, правду і нічого, крім правди!

— Це ще гірше!

— Що, така ганебна правда?

— Ну навіть не знаю, що тобі сказати.

— Скажи, як є. Я найкращий сповідник цього чату. А ще найкращий психолог і найкращий Любийця.

— Хто тобі придумав такий нік?

— Сам, звичайно. А що, тобі подобається?

— Так, класний!

— Дозволяю тобі сповідатися, дочко моя. Що за біда в тебе?

— Мене чоловік не кохає, — несподівано для нього пише вона.

Ого! Оце заявка!

— У якому сенсі не кохає? Не трахає, вибач за мою французьку?

— Саме так. Після народження дитини — майже ніколи.

— От козел, — пише Любийця, розуміючи, що йому доведеться цього чоловіка підмінити. Принаймні в цьому чаті. — У тебе є повне моральне право прикрасити його шалену голову розкішними рогами.

— На жаль, це складно. У мене маленька дитина, і я наче в ув’язненні.

Здається, сьогодні мені доведеться виконати роботу секс-волонтера, — думає він. Зараз він не Вадим, зараз він — Любийця, який вистежив голодну самку. І він її ні за що не відпустить. Аби тільки не підвело грішне тіло, а воно може підвести. Йому вже давно й відчайдушно хочеться в туалет.

— Безвихідних ситуацій не буває, — пише він, хтиво посміхаючись комп’ютеру.

— Так, і тому я іноді дозволяю собі трохи тут розважитися.

— Ну що ж, гаразд, маєш повне право, — пише він. — На мою думку, будь-який суд тебе виправдає!

— Чоловік не знає, і це добре, — пише вона.

— Від того, що чоловік не знає і є якась таємниця, напевно, очі блищать? Це ж класно!

— Так, це дуже збуджує. Чомусь така підлість заводить.

— Та це не підлість, а звичайне блядство лайт, — пише він і ставить кілька дужок після допису. Дужки тут означають сміх.

— «Блядство» — це слово мені подобається. Вона теж ставить смайлики. Вона щосили фліртує з ним і відчуває, що їй сьогодні пощастило. Їй дістався партнер, який може зв’язати більше трьох слів.

Це робить тебе цікавішою, сексуальнішою, і йому ж, дурню, користь. Причому «блядство лайт» — безпечне, не виходячи з дому.

— Ну так, якщо тільки потім ніхто не почне писати мені в соцмережах.

— А ти не пались. Зберігай анонімність і повну таємницю вкладів.

— Ага, але іноді все-таки й себе показати хочеться. Ось і ти просив.

— Мені можна. Я як подушка. Гашу всі хвилі, і від мене кола не розходяться. Зачекай, я відійду на хвилинку.

Любийця повертається в шкуру Вадима. У Вадима завдання набагато простіше. Йому не треба домінувати. Йому треба, кажучи просто, помочитися і при цьому не обмочитися. Теж не найпростіша операція, повірте на слово. І йому це вдається. Ну, майже вдається. У першому наближенні вдається. Це займає в 10 разів більше часу, ніж зайняло б у Любийці.

Заміжня гулена чекає. Хоча, може, вона просто листується з кимось трохи швидшим і успішнішим. Тут жінок не вистачає, і в неї, напевно, весь чат забитий запрошеннями. Але, блін! Як цим мудакам, які не можуть зв’язати трьох слів і придумати собі більш-менш привабливий нік, конкурувати з ним, з холодним Любийцею зі сталевими очима.

— Не нудьгувала? — пише він, знову повертаючись у роль Любийці й ігноруючи всіх інших, які просяться до нього в приват.

— Ні, читала написи, які ти зробив на фотках. «Найкращі мінетні губки в чаті», блін, як придумано. Дуже красиво і дуже непристойно.

— Давай фото, я про твої губки й не таке напишу. Кілька дужок означають, що він не посміхається, а регоче до сліз.

— Ні! Я ніколи не надішлю тобі фото, не хочу, щоб ти писав на ньому всяку похабщину!

— Ну тоді пиши її сама про себе. Мені й зараз. Він потихеньку починає тиснути на її психіку. Знає, що вона чекає на це і легко піддасться.

— Що писати? — нібито не розуміє вона.

— Пиши: «У мене наймінетніші губи в чаті».

— Щоб я таке про себе написала? Ну ні! Якось соромно, — кокетує вона.

— Це такий тренінг. Пиши й промовляй це тихо, якщо обстановка дозволяє. Шепочи!

— Ну, зараз спробую, звичайно, це збуджує, але ж соромно!

— Пиши й кажи. Я чекаю!

— У мене наймінетніші губи в чаті, — пише вона. — Ой, це так збуджує! Він бачить її відповідь і, не даючи їй перевести подих, продовжує:

— У душі я справжня шльондра. Пиши. Пиши й шепочи, — наполягає він. — Пиши...

— Ох, як це грубо, — відповідає вона. — Думаєш, можна таке про себе писати?

— Пиши й говори. Сміливіше, — у наступному рядку пише він, — вимкни сором!

— Ну добре, — відповідає вона, і після паузи: «У душі я клята шльондра!»

— Так, ти просто клята шльондра, — пише він.

— Ну не треба так, будь ласка, про мене, не треба! У мене вже сльози течуть!

— Навіть якщо це правда, не треба? — питає він.

— Ну і що з того, що правда? Цього ж ніхто не знає, крім тебе, Любийце!

— Так уже й ніхто, — думає він. Той ще секрет Полішинеля.

І далі діалог:

— Я заміжня повія, пиши.

— Ох, та годі вже.

— Пиши! Вимкни сором і пиши! Чекаю.

— Я заміжня повія! Ой, як дико! Це жахливо! Не змушуй мене писати про себе таке! Мені страшенно соромно! Я плачу. У мене сльози з очей!

— Це правильно, що соромно! Адже сором збуджує, правда? А сльози — вони ж солодкі. «Я створена для траху», — пиши!

— Ох, який жах! Я створена для траху, — пише вона.

— Хочу працювати проституткою в борделі! Щоб мене купували і щоб мною користувався хто завгодно. Пиши!

— Ой, ну це вже зовсім непристойно! Не буду!

— Вимкни сором і пиши! І оближи свої хтиві губки. Чекаю.

І він, і вона чудово знають, що в нього немає жодних реальних важелів тиску на неї. Тобто вона будь-якої миті може припинити цю гру одним клацанням миші на комп’ютері або одним рухом пальця на телефоні. Якщо не припиняє, отже, їй подобається. Їй справді хочеться відкинути сором і на якийсь час відчути себе розкутою повією без гальм. У неї надто багато всього накопичилося на душі, і вона сама дуже-дуже хоче вимкнути гальма та передати контроль над собою цьому домінанту. І нехай увесь світ зачекає!

Вона ще встигне вранці підхопитися за пів години до того, як прокинеться чоловік, приготувати гарячий сніданок і накрутити йому бутербродів на перекус. Йому не хочеться йти на роботу, він похмуро поглядає на неї, ніби на головне джерело всіх своїх бід, щось бурмоче крізь зуби. Та й хай йому грець, — думає вона, і на її губах з’являється розпусна посмішка. А все-таки як солодко було з Любийцею сьогодні вночі, і йому не вдасться зіпсувати їй настрій.

— Ох! Хочу працювати проституткою в борделі! Щоб мене купував і користувався мною хто завгодно! Жах, жах, жах, — продовжує вона діалог після трихвилинної тиші.

— Ось бачиш, як добре! Хочу, щоб мене трахали при чоловікові, пиши!

— Але я не хочу при чоловікові! Справді не хочу!

Гаразд, цей момент пропустимо, — думає він і продовжує.

— Хочу, щоб мене відтрахали двоє брутальних кавказців, пиши.

— Ну ти даєш!

— Давати цим кавказцям будеш ти! Завелася, красуне?

Так. ПесЕц., як. Вона написала, звісно, не так, а смачним матюком.

— Ну й класно. Хочу, щоб ти фінішувала. Вважай це наказом самця-домінанта. Віриш, що я домінант?

— Вірю.

— І правильно, що віриш! Хочу, щоб мене взяли двоє, пиши!

Хочу, щоб мене взяли двоє. Ну й нічого собі, я шльондра, пише вона.

— Щоб жорстко.

— Хочу, щоб мене жорстко трахали двоє самців з величезними членами, — випалює вона більше, ніж він хотів. Ой! Жах! Що я пишу! Не змушуй мене більше писати таке про себе!

— Хто б міг подумати, що пристойна заміжня жінка писатиме таке, правда?

— Хочу, щоб мене трахнули двоє самців з величезними членами, — знову пише вона.

— Відпусти гальма.

Я їх давно відпустила. Ти класний. Він відчуває, що вона повертається на землю. З тобою круто! Дуже соромно і дуже класно.

Звертайся, — пише він так, ніби цідить крізь зуби.

Вони потім інколи листуватимуться. Він дізнАється, що її звати Тетяна, що їй двадцять сім, що вона живе в невеликому містечку в центрі країни, що в неї півторарічний синочок, що чоловік давно пішов із подружньої спальні під приводом того, що він багато працює і йому треба висипатися, а дитина неспокійна; що насправді він працює дуже багато, щоб погасити іпотечні борги. А їй хочеться бути жінкою. Бажаною жінкою, а не машиною для прибирання, прання та готування. Усе це вона пише йому, мабуть, вважаючи його подушкою для сповідей. Він її таємний друг? Мабуть, так і є. Хоча своє фото вона йому так ніколи й не надіслала.

Ну, ні фіга собі, скажете ви автору: «Що ти плетеш? Звідки взявся цей чи то напівдохлий овоч, чи то статевий гангстер Вадим? З якої планети прилетів цей Любийця зі сталевими очима? Де ти розкопав такий чат і таких жінок, які дозволяють таке? Збоченки якісь! Та й ти теж не кращий! Пригальмуй вже!»

Та я й сам думаю, що пора випустити пару й збавити оберти, щоб не скотитися у відверте порно, тому сьогодні ми займЕмося Вадимом. Любийця поки що відпочиває. Тим більше сьогодні у Вадима банний день.

Сьогодні до нього прийдуть дві кремезні, до речі, обидві російські тітки, надягнуть фартухи й рукавички, і він не встигне й оком змигнути, як вони стягнуть із нього піжаму. Одна з них, наче пушинку, підхопить його під пахви, витягне з коляски й перенесе на спеціальний стілець у душовій кабіні. І ось він — жалюгідний та змарнілий, з його майже дев’яноста кілограмів залишилося навряд чи сімдесят — сидить перед цими тітками в чому мати народила й прикриває здоровою рукою свою виснажену плоть, або те, що від неї залишилося. Маша й Аня — він знає, що їх звати саме так, — розмовляють між собою й практично не помічають Вадима. Точніше, помічають, але ставляться до нього як до манекена. І вже точно не бачать у ньому чоловіка. Маша відкриває воду, перевіряє долонею температуру й спрямовує душ на голову Вадима. Щедро поливає голову, плечі, спину, груди. Не промовляючи ні слова, забирає його долоню, якою він намагався прикритися, і поливає промежину, а потім ноги. «Трохи відчуваєте?» — запитує вона. Він хитає головою: «Ні, зовсім ні». А Аня вже намилила голову, шампунь потрапляє йому в очі, і він, як дитина, починає їх терти. Аня дає йому серветку, і він протирає очі.

Для Вадима душ — це один із найпринизливіших моментів його існування. Ніколи він не почувається більш приниженим і безпорадним, ніж у руках цих тіток. Але все колись закінчується. Його загортають у величезний махровий рушник і несуть на вже перестелене ліжко. Медичне ліжко, яким керують за допомогою пульта, що висить збоку. Відпочивайте. Тітки йдуть, швидко одягаються в передпокої. «До побачення!» — кричить одна з них, і за ними зачиняються двері.

Він один, він утомився від душу, він у напівдрімоті, він згадує Вадика — молодого студента філософського факультету, світловолосого красеня й розумника, одного з найкращих на курсі, улюбленця викладачів і студенток, завжди гладко виголеного. Блін, ніби це було вчора!

Дві помилки, дві фундаментальні помилки він зробив у своєму житті. Перша — одруження без кохання з красунею Вірою, дочкою професора, а друга — розлучення з нею після двадцяти років спільного життя. Ні… ні… звичайно, ні. Хіба можна вважати помилкою одруження з найвродливішою, найрозумнішою, найдобрішою жінкою у світі? Хіба можна вважати помилкою одруження з жінкою, якої він був не вартий? Безумовно, не вартий.

Віра кохала його, а він, він, радше, щосили намагався покохати її. А потім уже й не дуже намагався. Для нього, провінційного хлопця, вишукана й витончена дочка столичного професора була щасливим квитком у світле майбутнє. Гріх було відмовитися. І він не відмовився. І одружився. І вступив до аспірантури. І закінчив її. І вчасно захистив дисертацію. І вони отримали квартиру в Університетському будинку. Точніше, квартиру отримав батько Віри, але оселилися в ній вони, виїхавши від батьків Віри. І попри те, що секс був нечастим гостем у їхньому ліжку, Віра народила йому Дімку. І Дімку обожнювали і він, і Віра, і бабуся з дідусем, і ще одні бабуся з дідусем, і Дімка ріс дуже залюбленою дитиною.

А потім? Потім сталося те, що сталося. Потім з’явилася Катя, яка прийшла до нього писати дипломну роботу. Катя — дивна, худа аж до анорексії, схожа на стрекозу дівчина, якій дуже пасували її величезні окуляри, що надавали обличчю витонченого інтелектуального виразу. На понад двадцять років молодша за нього, у яку він, як хлопчисько, закохався. І з нею, а не з Вірою, він поїхав, кинувши все, що тільки можна було кинути, і те, чого кидати точно не варто було. Поїхав викладати до Гете-університету у Франкфурті-на-Майні за контрактом, який, загалом, організував батько Віри. Його в західних університетах, на відміну від Вадима, знали.

«Нехай їде, нехай якнайшвидше їде», — казала батькові, якому нічого не коштувало за двадцять хвилин розірвати цей контракт, змучена тим, що відбувалося, Віра, а притихлий Дімка просто не розмовляв із батьком, а коли той дзвонив йому на мобільний, скидав виклик.

Вадим розумів, що робить шалену помилку, але після того, як вони з Катею зняли квартиру в новому районі, шляху назад у нього вже не було. Та й йому раптом стало на все начхати після першого ж сексу з Катею. З Катею він перетворювався на велику збуджену ерогенну зону, і кожна точка його тіла реагувала на її дотики, наче на розряди електричного струму. І після шаленого оргазму, що починався десь у районі хребта, коли він зціплював зуби, щоб серце через рот не вискочило, він практично відразу був готовий до нових подвигів.

У дівчинки явно був талант до цієї справи. Уся розпуста світу й усі фетиші вжилися в ній. «Я твоя шльондра, я твоя маленька шльондра», — казала вона йому в ліжку, під час гри… «Татусю, трахни свою малу. Дивись, яка я худенька й солоденька. Нанижи мене на свій член, татусю. Обзивай мене, грубо обзивай мене. Ще грубІше. Можеш давати мені ляпасів, тільки не сильно. Ні, не так, сильніше. Горло», — хрипко гарчала вона, наближаючись до оргазму, і Вадим стискав долонями її горло, ніби злегка придушуючи, і боявся, що може вийти не злегка. Потім її тіло недовго сіпалося в конвульсіях, а тоді вона ніби втрачала свідомість, а потім хвилин п’ять лежала нежива, тільки хрипке дихання, а потім? потім вона знову приставала до Вадима, вигадуючи щось нове.

Катя зробила з нього домінантного самця. Від неї він уперше почув цей термін. Вона була дуже дивною дівчиною, схильною в сексі до підкорення і частково навіть до мазохізму. У цьому вона тямила на порядок більше, ніж її керівник дипломної роботи. І вона вводила свого викладача в тему незнайомих йому чуттєвих насолод. І він виявився досить талановитим учнем. І йому вистачило розуму не розпитувати Катерину, де вона набралася таких знань. Одного разу, щоправда, він запитав, але вона сказала, що вміє працювати з науковою та не лише науковою літературою, і якось розмова зійшла нанівець.

Ось і все! Автор знову з’їхав не в той бік. Ну просто якийсь крен! Мабуть, усе-таки дається взнаки певний досвід, набутий ним за часів сексуальної революції. Все. Далі про секс ні слова! Принаймні до кінця розділу.

Вадим підготував непоганий курс «Соціальна філософія на пострадянському просторі» німецькою мовою, яку знав ще зі школи. Його мама була викладачкою німецької й казала Вадику з дитинства: «Вчи мову, вона ніколи не буде зайвою. Особливо німецьку. Англійську знають усі коти й собаки, а німецьку зараз — одиниці. А Німеччина он як злетіла!» І він вивчав, і мова давалася йому легко; ще з першого курсу він, начепивши на ніс прищіпку, щоб його не впізнали, синхронно перекладав піратські відео, заробляючи цілком пристойні гроші. Тоді він у вузьких колах отримав прізвисько Дольчмейстер. Так німецькою звучить слово «перекладач».

Він чесно відпрацював перший рік викладання. Ним були задоволені, через рік йому продовжили контракт, ще через рік від нього втекла Катя, і він серйозно замислювався про самогубство, ще через рік вибухнув ковід, і він викладав онлайн. На той час у нього вже була Марина, жінка, яка тихо увійшла в його життя і так само тихо пішла з нього майже через два роки, зрозумівши, що з цим типом нічого не вийде. Він отримав постійну посвідку на проживання. Після від’їзду він жодного разу не повертався додому. Власне, не було до кого й навіщо. Віра вже була в серйозних стосунках, з ким — він навіть не знав, а Дімка, його улюбленець Дімка, просто викреслив його зі свого життя. Регулярно, раз на місяць, Вадим надсилав гроші на картку, відкриту на ім’я Дімки, але слова подяки у відповідь так і не дочекався жодного разу. Власне, він цієї подяки й не очікував. Почуття провини ніколи не полишало його.

Справа йшла до п’ятдесяти. Йому треба було якось серйозно влаштуватися. Але жінкам, які йому подобалися, він не подобався, і навпаки. Одні витримували його місяць, інші — менше. З Ерікою він зустрічався цілих три роки, щоправда, два-три рази на місяць, іноді паралельно зустрічаючись з іншими. Зазвичай він приїжджав до неї в п’ятницю ввечері, накупивши різних смаколиків, а від’їжджав у неділю ввечері. Іноді — у понеділок уранці. Еріка народилася й виросла в Німеччині, була чистокровною німкенею, і її характер та менталітет дуже відрізнялися від характеру й менталітету жінок, яких він знав раніше. Розумна, холодна, розсудлива. Вадим і секс із ним, мабуть, були їй потрібні просто для здоров’я — стільки разів на місяць, скільки там належить, — для вирівнювання гормонального фону та підтримання здорового циклу. Смішно, але вони навіть замислювалися про народження дитини, хоча в обох уже були дорослі діти, й іноді обговорювали це. Нудно так обговорювали, зважували всі «за» і «проти». І він згадував, як Катька, ця паскуда Катька, шепотіла йому: «Заплідни свою маленьку паскуду, татусю», — і в нього починало нити в паху.

Якось Еріка сказала йому, що вони на вісімдесят відсотків друзі й лише на двадцять відсотків коханці, і запропонувала стати друзями на всі сто. Секс їй просто набрид, набридло догоджати чоловікам, і їй вистачало натомість ковтати якісь таблетки. І він погодився, і вони залишилися стовідсотковими друзями. Вони часто разом їздили до моря на кілька днів, і тоді ця домовленість порушувалася. Але це лише підкреслювало її непорушність. Еріка насправді була йому вірним другом, і коли з ним сталася біда, саме Еріка оформила для нього всі документи, що дозволяли йому отримувати допомогу, оплачене житло та щоденну допомогу з догляду й по господарству. Без цього його, мабуть, якась служба просто переселила б до будинку для інвалідів, де він би благополучно за пів року, максимум за рік, просто пішов би з життя. А може, й раніше. Ну й хай йому грець, пішов би — і гаразд. Напевно, ніхто б і не заплакав.

Чи треба казати, що він увесь час намагався якось знайти Катерину, сучку, яка без зобов’язань залізла до нього в ліжко і без зобов’язань утекла, просто сказавши йому, що їде пробувати нове життя. Це було як удар по голові.

— Надовго? — запитав він. — Ти коли повернешся? Ну нічого, ну взагалі нічого не віщувало такого повороту.

— Не знаю, татусю, — сказала вона — йому ніколи не подобалося, коли вона називала його татусем, навіть у ліжку, — може, й назавжди. Я звільняю тебе від себе. Напевно, я трохи винна перед тобою. Ну, вибач. Можеш мене побити зараз, бо завтра в тебе такої можливості вже не буде.

— Забирайся геть, паскудо! — закричав він, коли зрозумів, що вона не жартує. І сам злякавшись слова «ніколи», несподівано додав: — Я чекатиму на тебе рівно десять днів. Якщо не повернешся, забудь про мене. Десять днів, — повторив він.

І вона пішла — худа, плоска, майже без грудей і сідниць дівчина, яка, не напружуючись, зруйнувала йому життя. Її речі вмістилися в тому самому рюкзаку, з яким вона прийшла до нього з гуртожитку. І він чекав на неї десять днів, потім десять місяців, напевно, чекатиме й десять років, і десять життів.

Він чесно витримав десять днів, а потім просто написав їй на пошту. Так, напівжартома, типу: «Катюшо, де ти? Я хвилююся». На пошту прийшла відповідь. «Вадиме, вибач, я вирішила все змінити у своєму житті. Мені скоро двадцять п’ять, і в мене не так багато залишилося молодості, щоб провести її в бюргерському середовищі, заробляючи собі гарну пенсію на старість. Я хочу помандрувати з рюкзаком по білому світу з командою таких самих байдиків, як і я. Пожити як пташка на гілці. Не знаючи, де і з ким сьогодні заночую, де і з ким сьогодні вечерятиму. Мені дуже шкода, якщо ти сумуватимеш за мною. Сподіваюся, це швидко мине, і ти знайдеш мені заміну. Насправді ти був дуже чУйним, ніжним і дуже добрим до мене. А я — нікчема, зовсім цього не заслуговувала. Точно не заслуговувала. Просто я росла без батька, і мені весь час хотілося мати тата. А «папік» чи «татусь» — різниця невелика й майже непомітна. І ще. Ти розумний, і це вражає! Розумний чоловік із першою сивиною — це ж мрія будь-якої соплячки! Але я занадто непутяща, щоб жити поруч із тобою. А ти занадто добрий, щоб змусити мене це зробити». Він щось написав у відповідь, але лист повернувся — мовляв, такого адресата немає. Схоже, вона закрила й цей канал зв’язку. Причому одразу, щойно надіслала йому листа. І все.

Він спробував знайти її в соцмережах, але її акаунти більше не оновлювалися. Так само як і месенджери. Потім почав обережно розпитувати спільних знайомих, а точніше — її знайомих. Ніхто її не бачив і не чув. Хтось сказав, що йому розповідали, ніби вона якийсь час працювала офіціанткою в кафе на Ібіці, але тепер уже ні. У нього було відчуття, що ця соплячнЯ просто знущається з нього. Старий козел затужив і метушИться, розшукуючи юну козочку, яка від нього втекла. А вже досить йому. Натішився молоденьким м’яском — і досить. Хоча, швидше за все, ні. Просто ні він, ні вона нікому особливо не були потрібні, і після того, як вона зникла, про неї швидко забули. За великим рахунком, у цьому житті ніхто нікому не потрібен.

І тоді він зрозумів, що знайти її може тільки він сам. І що хоче знайти. Дуже хоче. Навіщо? Він навіть не ставив собі такого питання. Хочу — і все!

Він, звісно, пам’ятав набоковську Лоліту, пам’ятав, як Гумберт шукав Лоліту, що втекла від нього, по всіх усюдах, і яке розчарування чекало на нього, коли він її знайшов. Ну зовсім він не хотів порівнювати себе з Гумбертом. Ну жодного разу він не був педофілом. Хоча якесь порівняння напрошувалося. Але двадцятирічна шльондра Катя, навіть худа й плоска, сильно відрізнялася від дванадцятирічної німфетки Лоліти.

До пошуку він підійшов так, як і має підходити вчений. Тобто ґрунтовно. Спочатку найпростіше: ввів у пошуковик її прізвище та ім’я. І, на свій подив, окрім соцмереж, які пошуковик видав одразу (а їх він і сам знав), побачив ще, що вона давно, ще до знайомства з ним, вела блог на одному з порталів, де зазвичай збиралися люди, які вважали себе інтелектуалами. Щоправда, інтелектуалами, трохи зацикленими на сексі та стосунках між статями. Її дописи там вирізнялися круто замішаною еротикою й вражали своєю відвертістю. Таке собі напівпорнографічне чтиво. «Жіноче тіло — це товар, і, як будь-який товар, воно має свою вартість і підлягає купівлі та продажу», — пише філософ-початківець Катя. Коли я вирішу позбутися невинності, то або продам її на аукціоні, або розіграю в лотерею.

У 17 років вона таки продала на аукціоні свою невинність за, ого, дві з половиною тисячі доларів, і це дозволило їй переїхати до столиці та вступити до університету. Невже краще було б втратити її під час пиятики з якимось випадковим хлопцем і не пам’ятати, як це було, — пише вона й із задоволенням відповідає на хейтерські запитання. Причому на запитання, від яких вона могла б почервоніти, відповідає так, що червоніють уже коментатори. Там же її вірші. Він ніколи не думав і не знав, що вона пише вірші. Гарні вірші. Сильні вірші. Дуже жіночі вірші. Не скажеш, що їх писала 18-річна соплячка. І, звісно, смачно приправлені еротикою та безсоромністю, як усе в неї.

В університеті вона весь перший курс жила в гуртожитку з дівчиною Анютою, і там вони спробували одностатеве кохання, бо обом кортіло дізнатися, як це, повідомляла вона у блозі.

Коли їм не вистачало грошей на життя, вони легко підробляли моделями в різних секс-відеочатах, і їм щедро платили — здебільшого, звісно, закомплексовані американці — за демонстрацію лесбійських, а іноді й садомазохістських ігор. «Навіщо ти це пишеш?» — запитували її. Навіщо зізнаєшся? Ти безсоромна шльондра, писали інші. Так, я безсоромна шльондра. Шльондра, у якої в житті був один чоловік один раз і одна подруга, якщо її брати до уваги. Та ще й шльондра. Кому не подобається — не читайте. Хоча я майже впевнена, що ви тут мастурбуєте на мене і саме це шукаєте на моїй сторінці. Ну що ж, я не проти. А якщо хочете візуальний контент, то вам сюди. Далі йде посилання на її «Онлі Фанс». Через якийсь час записи різко обриваються. І тиша.

Він переглядав усе це й не розумів, як йому вдалося піти з благополучної, дуже комфортної сім’ї до жінки, вважай, дівки, яку він практично не знав, прожити з нею кілька років, так і не пізнавши її взагалі. Якесь божевілля. І як же він чекав, як же хотів її!

Найцікавіше, що він так і не перестав її шукати. Ніколи не кидав. Іноді на пару місяців закидав цю безглузду забаву, майже забував, що вона була, потім починав шукати знову, потім знову закидав. Адже напевно десь промайне. Ті, хто потрапив у світову павутину, яку називають інтернетом, рідко вириваються з неї назавжди. І зараз Вадим був у цьому впевнений: якщо, звичайно, її не вбили десь під час її мандрівок, якщо вона не підсіла на наркотики, якщо не потрапила до гарему якогось шейха на Сході, то десь обов’язково з’явиться. Терпіння, панове, терпіння, — згадував він фразу з якогось роману.

А потім він, тупий, згадав, що за півтора року до втечі Каті, на її день народження, подарував їй мініатюрний Apple MacBook із надкушеним яблучком на кришці. І що відтоді старий комп’ютер Каті припадав пилом на антресолях. Він заліз туди, дістав його, витер товстий шар пилу й увімкнув.

Це якраз був період, коли жодна з добрих самаритянок не зігрівала його ліжко, і він міг собі дозволити не поспішаючи, зі смаком переглянути історію за чималий проміжок часу. Увімкнув і відчув легке збудження. Томління в паху, ніби ось зараз до нього повернеться його шалене кохання, якщо вважати те, що між ними було, коханням. Може, звичайно, вона видалила все, що могло привернути нескромний погляд стороннього. Або просто відформатувала жорсткий диск.

Ні, не відформатувала. Жорсткий диск майже повний. Він був збуджений, дуже збуджений. У нього було відчуття, ніби за його спиною стоїть Катя й дивиться на екран. Він навіть відчував її нерівне дихання. Верхівкою голови відчував. Не поспішай, — сказав він собі. Пий цей келих маленькими ковтками.

Він відкрив папку з фото. Як він зрозумів, цей комп’ютер у неї з’явився ще на першому курсі. Скромні фото з, напевно, мамою біля університету. Ого! мама молодша за нього. Значно молодша, подумав Вадим. Цікаво, чи знала вона, звідки в доньки взялися гроші на підкорення столиці? Може, поїхати й попросити руки мами?

А потім фото з її сусідкою по кімнаті, з її подругою — міцною, кістлявою дівчиною, завбільшки, мабуть, у півтори Каті. Він бачив її, здається, в універі, а може, й ні. Непомітна зовнішність. На момент появи Каті в житті Вадима цієї дівчини вже не було. Принаймні Вадим про неї нічого не знав. Ну, якщо чесно, він узагалі якось мало знав про Катьку. До смішного мало. Знав назву міста, звідки вона приїхала підкорювати столицю. Ну, звісно, дату народження. Здебільшого тому, що саме він оформлював їй закордонний паспорт і візу. Студентську візу до Гете-університету. Та й усі документи для неї теж зробив він. Якби вона не отримала візу, він би без неї нікуди не поїхав. Він просто не уявляв себе без неї. Старий козел, — подумав він про себе у третій особі.

Ні, фото він перегляне пізніше. Він обов’язково відкриє папку «OnlyFans», він заздалегідь знає, що там оголені фото, але зараз йому цікавіше подивитися, якими закутками мережі вона блукала до нього. Прокручує назад, далі, ще далі, далі, ось уже той день, коли вона прийшла до нього на кафедру, ще рік тому, ще рік і ще.

Він натрапляє на OnlyFans, намагається зайти, але марно. СторІнки немає. Видалена. Бачить сторінку: «портал для любителів нестандартного сексу». Клацає мишкою, відкривається сторінка входу. І несподівано у віконці «нік» висвічується «КошкаКет». Прямо так і висвічується — двома великими літерами й без пробілу. А у віконці «пароль» — шість зірочок. Заходь, КошкаКет, заходь. І він одним клацанням мишки стає кішкою. КошкоюКет. Так він уперше потрапив на цей портал, хоча потім знайшов ще з десяток подібних. До тієї аварії, до тієї клятої аварії залишалося п’ять місяців.

Поки наш герой розбирається, що це за портал і як ним користуватися, ми трохи заглибимося в історію питання. До нас інтернет прийшов порівняно недавно. Ще на пам’яті автора цих рядків. Як зараз пам’ятаю якусь розумну статтю, в якій автор писав: «Інтернет працює нормально, якщо сторінка відкривається швидше, ніж ви встигаєте викурити сигарету». Відтоді куріння стало неактуальним, ну майже неактуальним, а сторінка відкривається менш ніж за секунду. Тоді інтернет був найвільнішим майданчиком у світі. Спілкуватися могли хто завгодно і про що завгодно. Він миттєво стер кордони між країнами, і якщо раніше, судячи з кіно, шпигуни зв’язувалися з центром через дупла дерев, то тепер файл із фотографіями та будь-якими документами можна надіслати співрозмовнику за лічені секунди. Напевно, жодному винаходу в цьому столітті не вдалося так змінити характер життя суспільства, як це зробив інтернет.

Щойно інтернет став майданчиком для спілкування, він став майданчиком для основного його виду, найфундаментальнішого — спілкування між статями. Тобто спілкування між чоловіками та жінками, яке, як не крути, за великим рахунком є єдиним видом спілкування, що підтримує людство в життєздатному стані. Бабусі й дідусі знайомилися на танцювальних майданчиках, мами — на дискотеках, а сьогоднішнє покоління, мабуть, на 80 відсотків знайомиться в мережі. І після того, як перша пара обмінялася фото, обмінялася першими зізнаннями, першими ласкавими словами, почали з’являтися віртуальне кохання й віртуальний секс, або «вірт», як його стали ласкаво називати шанувальники. З’явилася велика кількість сайтів, які ненавидять феміністки, де «моделі», а насправді просто молоді, симпатичні й не дуже дівчата надавали послуги, демонструючи своє тіло й слухняно виконуючи всі прохання клієнтів. Оплата була щохвилинна, тому їхні фрази — «я соромлюся», «ну почекай секундочку», «ну зараз, малий», «ти мене розпалив» — приносили чималі гроші та збільшували рахунок, як у «Макдональдсі», де тобі кажуть, що ти забув купити пиріжок. З удосконаленням техніки та інтернету студії почали переносити просто додому, а великі сайти укладали договори з дівчатами, які просто підробляли вдома. Їм платили чесні 50 % від того, що надходило на сайт. Серед тих, хто підробляв, було дуже багато матерів, які сиділи з малими дітьми. Ну сидиш ти з дитиною, вклала її спати, то чому б не підробити собі на шпильки? Просто такий підробіток. Ну і що? «Кожна працю, благослови удача», — писав колись Єсенін, і я з ним згоден. Але не згодні були менти, які регулярно влаштовували рейди на студії й намагалися обчистити їхніх власників. Виходило в них так собі, бо в домашньому варіанті сервери були за кордоном і поза зоною досяжності цих охоронців моралі.

Але якось збереглися й ті портали, де займалися віртуальним сексом просто з любові до мистецтва. Де не вимагали грошей, а просто збиралися люди «за інтересами». Ось туди й завела доля нашого Вадима, коли він шукав контакти своєї коханої. Ті контакти, які вона відсікала одразу після того, як він намагався ними скористатися: дзвонив їй, писав, майже кричав. Що я цій сучці зробив поганого, думав він, за що вона мене ігнорує? Ось же яка дрянь! Недарма кажуть: не майте справи зі зіпсованими дівками. Вони й вас зіпсують. І ваше життя зіпсують.

Отже, у чат на понад тисячу осіб увійшла КошкаКет, тобто Вадим, тобто вже незрозуміло хто. Увійшов і зачаївся. Він хотів просто зрозуміти, що до чого і як. А потім написав: «Ауууууу, у мене амнезія, хто розповість, що я тут робила раніше, тому виконаю три бажання».

І почалося. Він написав це в чаті майже на тисячу осіб. Було відчуття, що комп’ютер збожеволів. Ква, ква, ква — пищав він без перерви, а в командному рядку з’являвся нік за ніком тих, хто відгукнувся на його прохання. Їх було, напевно, з півсотні, і вони продовжували прибувати. Ого, як тут цінують жінок, подумав він. Почав відкривати зліва направо.

Практично 70 відсотків були як з одного штампа. З фото чоловічої гідності та підписом: «Згадала?». Він їх просто закривав. «Привіт, цікаве листування та спілкування на інтимні теми?» — і тому подібне теж закривав пачками. Але в одному з листів, у цій величезній купі, було фото Каті. Фото, якого він не знав, зроблене після їхнього розставання. Фото з якогось узбережжя. Фото серед скель над морем. У крихітному, абсолютно безсоромному купальнику, який вони купили перед поїздкою на Майорку. Він тоді дивився на неї в цьому купальнику, який радше підкреслював, ніж приховував, бажав її й ревнував, бачачи, як чоловіки витріщаються на неї, як володіють нею поглядом, як роздягають її, хоча куди вже роздягати далі. Під фото було написано: «Згадай». Кать, це ти, Зникла? Ого! Ще один, хто шукає, подумав він.

Тоді він йому написав: «Це не Катя, це її подруга Аня, якщо ти знаєш, хто це. А звідки в тебе це фото?»

— Ну звідки ж, це я фотографував. Та я чув твоє ім’я. А куди поділася Катя?

— Я б сама хотіла дізнатися, куди вона поділася, — написав Вадим. — Я її не бачила вже майже два роки. Ти, напевно, менше? Де це фото зроблено?

— Це на Ібіці, півтора року тому. Потім вона втекла, навіть не попрощавшись. Вона взагалі така, бродяга.

— Ти з нею «мутив»? — запитала Анна-Вадим, ненавидячи себе за це дурне запитання і за цей молодіжний сленг: «мутив»?

— Трохи було, — написав він у відповідь. — А ти де зараз?

— У Німеччині, — написав він, сам дивуючись навіщо. Чому він просто не кине цю дурну розмову?

— І я в Німеччині, — відповів той, — а в якому місті?

— Гей, ти що, збираєшся мене кадрити? — запитав Вадим.

— А що, не можна? Мене, до речі, звати Міхаель.

— Гаразд, Міхаелю, я подумаю над твоєю пропозицією. А зараз я піду.

— І що, навіть фото мені не надішлеш?

— Та без проблем, — написав Вадим. — Тобі як, у трусах чи без?

— І так, і так, — написав той.

— Ого, а морда не трісне?

— Не повинна.

— Гаразд, надішлю, але не сьогодні. Ти часто тут буваєш?

— Майже щовечора.

— Катьку чекаєш, чи що?

— Ну, не тільки, хоча хотілося б її побачити.

А мені як би хотілося, — подумав Вадим і написав:

— Я теж буду тут з’являтися. Якщо Катька з’явиться, скажи, щоб написала, коли буде. А в якій кімнаті зазвичай сидиш?

— Аб’юз та приниження. Іноді в БДСМ.

— Що, любиш принижувати чи бути приниженим?

— І те, і те, я «свіч».

Бля, скільки термінів я ще не знаю, — подумав Вадим і написав:

— Ну все, я пішла, не можу зараз затримуватися, на мене чекають. Побачимося. — І закрив вікно чату, не дочекавшись відповіді від Міхаеля. Нахрін йому цей Міхаель, йому потрібна Катя. Нахрін йому потрібна Катя — він не подумав. Ось потрібна і все.

Думаєте, на цьому все скінчилося? Ну ні. Він знову зайшов у чат, тепер уже під ніком ВАД 76. Вадим 76 року народження. Тут уже на нього так не накидалися. Чоловік, та ще й дуже немолодий, нікому не був потрібен. ВАД 76 міг спокійно прогулятися кімнатами й посидіти у вітальні, подивитися, що, як і за скільки. І так, пошукати Катю. Йому здавалося, що він, тільки-но побачить її нік, який міг бути будь-яким, узагалі будь-яким, одразу її впізнає. Спинним мозком відчує, що це вона.

У «Вітальні» повідомлення з’являються швидко. Встигнути прочитати можна, а осмислити — важче.

— Маринка під аморала ▸ Чоловік у відрядженні, п’яна, шукаю грубого шантажиста й аморала, обожнюю себе й чоловіка, і грубий шантаж, відгукуюся за фото та прізвищем, благаю.

— Ого! Як же вона закрутила!

— Хочу спілкування ▸ Дами, покажу вам свій апарат на оцінку.

— Свій?

— Катенька бі ▸ Дівчата, давайте знайомитися й спілкуватися. Це Катя, але, напевно, не та, хоча. Ні, точно не та.

— Satsa ▸ У Шимкенті є хтось?

Де цей клятий Шимкент, запитує допитливий читач і не знаходить відповіді на своє запитання.

— *Женечка* ▸ Шукаю дорослого адекватного чоловіка для рольового вірту з сюжетом! Може, зайти, повчитися рольового вірту?

— ХочуСпробуватиРабство ▸ 18 років, Саша, дуже жіночний хлопець, місто Барнаул, хочу спробувати досвід реального сексуального підпорядкування протягом дня, на один день я буду сексуальною рабинею, фото, параметри, і щоб домовитися — все в приватних повідомленнях, ти — струнка, худа, з приємною красивою зовнішністю, охайна.

Тьома20 ▸ Шукаю дівчину для еротичного спілкування.

ПареньВрнМ ▸ Воронеж.

соромлюся_але ▸ є дорослі адекватні чоловіки 40–48 років, щоб просто поговорити, відверто поспілкуватися без віртуального сексу? пишіть, скільки вам років, у приват одразу. товариські!

ОльчикПсков42 ▸ Пристойні, симпатичні чоловіки з Пскова, не фейки, у приват.

Уся географія величезної країни на очах.

А ось і перелік кімнат. Гуляти не перегуляти.

Вітальня, Лазня, Бар на пляжі, Бар біля моря, Чати, У поїзді, Замок відьми, Знайомства, Ігротека, Перехрестя Тіней, Таємний Сад, Фуррі-галявина, Футанарі Реверс, Абсолютна повія, Абсолютно гола, Аб’юз та приниження, Агресивний фемдом, Ажурні панчохи, Азія/Кавказ, Апетитні пухкенькі.

Лазня Гей Вірт, БДСМ, БДСМ лесбі, Бі-секс, Бішечки ЖЖ, Потай від чоловіка, Доросла/молода, Доросла-молодий, Дорослий-молода, Вірт із сюжетом, Гей, бі, транс, Дами 40+, ДАМИ 50, Дружину при чоловікові, Заміжня шльондра, Примус, Рабині та раби, Все! Досить! Ще два десятки, але думаю, що переліченого вистачить, щоб гуляти ними тижнями, не повертаючись двічі в одну. У чаті на цей момент 1564 людини.

Вадим глянув на годинник. Ну ніфіга собі, він уже третю годину блукає цим царством еросу, напівпорно та відвертого порно. Ау, де цензура? А чи потрібна ця дама на ім’я цензура, напевно погано вбрана, з розпатланим волоссям і кислою міною на обличчі? Ну кому вона здалася. Нехай сидить і хмурить брови у видавництвах та старанно викреслює слово «оргазм», не кажучи вже про інші жахливі слова на кшталт літературної «мастурбації» чи простонародної «дрочки». Принаймні з цього чату її вигнали. Точно вигнали. Не тільки вигнали, а ще й надавали по м’якому місцю, щоб вона сюди більше й ногою не ступила.

Вадим почав відвідувати цей чат, опановуючи ази віртуального сексу. То він не заходив туди місяць-другий, якщо ліжко йому гріли добрі самаритянки, то сидів там щодня, якщо на нього чекало порожнє ліжко. Це був якийсь пожирач часу. Тільки-но зайшов — підняв голову, а година вже минула.

Коли він заходив у чат, перше, що робив, — ретельно, не пропускаючи жодного, переглядав жіночі ніки. Він чомусь був упевнений, що, якщо там сидить Катя, під будь-яким ніком, він обов’язково це відчує. Щось кольне. За якийсь час він відчув залежність і сам злякався. Що це таке? Так можна втратити зв’язок із реальністю. Піти в мережу й не повернутися. Там починали виникати якісь незрозумілі прив’язаності, складатися пари, зав’язуватися стосунки. Вірні своїй жіночій сутності, деякі дами навіть починали вити якісь віртуальні гнізда. А іноді стосунки, що зав’язалися навіть у цьому чаті, у цьому своєрідному вертепі, переходили в реальну площину. Щоправда, дуже рідко. Просто для реальних знайомств, для налагодження пристойних стосунків існували інші ресурси в мережі. Кому цікаво і хто хоче спробувати, нехай у будь-якому пошуковику набере слово «знайомства» і на будь-якому з першої десятки ресурсів, що випали, розмістить свою анкету. Найближчі пів року він буде забезпечений пропозиціями, і якщо життя в нього було нудним, то що ж, розваги він знайде.

Портал, на якому зависав Вадим, був дещо іншого спрямування. Новий нік Вадима тепер був «Дорослий, щоб поговорити». Такий собі, що ні до чого не зобов’язує і не претендує на сильну сексуальну зацікавленість. Просто щоб поговорити. Нік приваблював. Усе-таки не непристойний підліток з виряченими очима, який шукає, на кого б вилити свою сексуальну енергію. А дорослий, що страждає від самотності та безсоння, МЕН, зайшов просто поговорити.

Йому подобалося зав’язувати невимушену розмову з дамою, і зазвичай йому вдавалося викликати до себе інтерес. Хоч як крути, він був філософом, дуже й дуже непогано володів пером і швидко друкував на клавіатурі. А теми для розмов? Тут усе було влаштовано так, що про що б не говорили, не пізніше ніж на п’ятому обміні повідомленнями розмова починала набувати еротичного забарвлення. Дражнили його, дражнив і він. Вони часто надсилали йому свої фото, він писав, що він такий квазімодо, що його обличчя затьмарює кадр. А потім зробив собі аватар. Взяв своє фото і, пропустивши кілька разів через різні програми, отримав фото красеня зі сталевими очима, яке невловимо нагадувало його. Ніби він, але ні. Точно ні. Жодна програма розпізнавання облич його не впізнавала. Але їм точно більше хотілося показати себе, ніж подивитися на нього. Для них головним були компліменти, захват, сексуальний натиск тощо.

Потім почалися ігри. Одна з його нових мережевих пасій, назвімо її Оленою, знайшла сайт, де можна замінити одне обличчя на інше. Знайшла й затіяла гру. Він десь на напівпорносайтах знаходив, як казали раніше, дівчину, не обтяжену одягом, надсилав їй, і за кілька хвилин отримував від неї ту саму дівчину, але вже з обличчям Олени. Далі його завданням було написати, що він про неї думає. Різко, чесно, без цензури. Виявляючи творчі здібності.

— Ти й справді думаєш, що я така шльондра? — писала вона у відповідь.

— Однозначно, — відповідав він, — я б на твоєму місці згорів від сорому. Соромно виставляти свої товсті стегна на загальний огляд.

— Я не товста, тобі так здалося.

— Ти товста, хтива дрянь, і змирися з цим. — Йому було смішно, але він писав цю нісенітницю.

— Напиши під фото, що ти про мене думаєш, — просила Олена, і він слухняно підписував її фото. Підписував так, щоб вона насолоджувалася своєю роллю шльондри, розпусної дівки, яка безсоромно показує себе в чаті. Її фото з підписом він надсилав у загальний чат.

Але дослідницька вдача не давала йому заклякнути й не рухатися вперед. Якщо вже грати, то грати як слід. Він завантажив дві безкоштовні й купив одну платну програму розпізнавання облич. Тепер, якщо необережна дама надсилала йому фото з обличчям, він майже гарантовано знаходив її прізвище, ім’я, місто проживання, соціальні мережі. Ну і, звісно, бачив, чи фото не взято випадково з мережі. Найчастіше ідентифікація відбувалася по соцмережах. Він уже знав, що Олену насправді звали Галиною, що їй було тридцять шість, що вона працювала викладачкою музики в школі обласного центру в центрі країни, що в неї було двоє діточок — хлопчик і дівчинка одинадцяти та п’ятнадцяти років відповідно, що вона була одружена з підприємцем, який виробляв тротуарну плитку, що в них була старенька «дев’ятка» і що в чоловіка була велика лисина. Ну ніякої тобі загадковості. На останніх фото — втомлена, трохи змучена життям, але доглянута жінка із сумними красивими очима. Вона дуже докладно вела свою сторінку в соцмережі. Ймовірно, це допомагало їй залучати учнів. Три сотні підписників. І шикарний вигаданий персонаж, який щосили фліртував і майже закручував роман із майбутнім Любийцею, а поки що — з «Дорослий побазікать». Олена змінювала ніки із завидною сталістю, але завжди знаходила його, якщо він був у мережі, і писала: «Привіт, це я». Він надсилав їй усмішки. Вони були ніби друзями. Олена була першою, кого він зберіг у папці «Персонажі». І так, з Оленою він часто розмовляв серйозно, без ігор. Від неї він із подивом дізнався, що сором часто збуджує жінок. Що відпустити гальма й перейти межу дозволеного — дуже приємно, що віртуальний секс у мережі часто набагато яскравіший за звичний секс із законним партнером. Що, як не крути, а оргазм відбувається в голові. І що нині жінці вже не соромно мати дві-три іграшки, які легко можна замовити в інтернет-магазинах. В Олени їх три, вона всім дала чоловічі імена — Серьога, Ванюшка й Андрюшка. Автор заздалегідь перепрошує своїх читачок за те, що він тут пише. Це, звичайно ж, стосується лише певного відсотка жінок. Дуже малого відсотка. Не судіть суворо. Я теж розумію, що в наших жінок вистачає клопотів, окрім таких розваг. Але є й такі. Добре, що ваші шляхи не перетинаються. Вони, напевно, не такі, як ви. Вони просто вигадані персонажі. Але нехай та, якій у голову жодного разу не спадали фривольні думки, сміливо кине в них камінь. Може, рикошетом влучить в автора. Або в себе.

Зазвичай після півгодини неквапливого обміну повідомленнями з нею Олена просила: «А тепер давай усе-таки пограємо». «Зайди на сторінку», — вона надсилала посилання на сторінку, де рекламували еротичну білизну чи щось подібне. «Знайди те, що тобі подобається, і надішли мені». Він надсилав найвульгарніше й найпошліше, що траплялося під руку, і за дві-три хвилини отримував цю модель уже з обличчям Олени. «Напиши мені, що ти думаєш про мене», — просила вона. І він писав, учився писати дуже й дуже образливо, принизливо. Як ляпаси. Йому самому було соромно писати таке, але якщо жінка просить... Так тривало три-чотири цикли, потім вона дякувала, казала: «Сподіваюся, тобі теж було добре», — і зникала, щоб за пару днів повернутися. До речі, для неї він знайшов програму нанесення написів на відкриті ділянки тіла, включно з обличчям. Програму, яка принесла йому певну популярність у цьому вузькому колі вигаданих персонажів, коли він став Любийцею.

А потім сталося те, що сталося. Про що він дізнався майже через місяць після події. Його пам’ять обірвалася на тому, що вони ввечері поверталися машиною Пауля із сусіднього містечка, де були на дні народження в колеги. Він сидів на задньому сидінні. Їх було троє. Вони про щось базікали. Він задрімав, а прокинувся в лікарні. Прокинувся від шаленого болю. Боліла кожна клітинка його тіла. Боляче, — прошепотів він. Дуже боляче. Потім згадав, що перебуває в Німеччині, і перейшов на німецьку. Шмерц. Підійшла медсестра, здається, поставила йому крапельницю, і він знову заснув. Дня на два. Коли він прокинувся, його попросили поворушити пальцями рук і ніг, подивитися ліворуч, праворуч, а потім він знову заснув. Пізніше він дізнався, що переніс надзвичайно складну операцію, яка тривала чотири години і під час якої його зашили заново, ліквідувавши всі внутрішні розриви, що його весь час тримали в штучній комі і лише потім, коли з подивом виявили, що, здається, його вдалося врятувати, перевели спочатку на сильні, а тоді на слабші знеболювальні та дозволили йому остаточно повернутися в цей світ. Лише тоді він дізнався, що їхня машина на вузькій ділянці дороги, зовсім недалеко від їхнього містечка, зіткнулася лоб у лоб із зустрічною фурою з польськими номерами, що в аварії винен Пауль, який значно перевищив швидкість, що Пауля та його дружину вже давно поховали, що його дуже вчасно доправили до лікарні, причому до університетської клініки, і що його життя — предмет гордості хірурга, який його оперував, та його колег.

Потім був реабілітаційний центр, де намагалися оживити його тіло, і це майже вдалося. Принаймні функціональність рук у нього відновили. Запрацювало травлення, і його перевели на майже нормальне харчування. А ноги? Ноги вперто не слухалися, хоча лікарі не виключали ще одну операцію, яка дала б надію. А поки що звикайте жити так. І він звикав. Навчився сам перелазити з ліжка в інвалідний візок і їздити ним по реабілітаційному центру. І незабаром Еріка, яка часто відвідувала його в лікарні та реабілітаційному центрі, відвезла його до невеликої нової квартири в будинку, де було продумано доступне середовище для таких, як він, і де він залишився сам на сам зі своїм горем, зі своєю депресією та зі своїм бажанням заснути й не прокинутися.

Хоча не можна сказати, що він залишився сам. Його золота подруга, безцінна подруга Еріка, оформила йому допомогу на 12 годин на тиждень. Дві години на день, крім вихідних. Приготування їжі, прибирання, душ, іноді стрижка, раз на тиждень — дві години прогулянки із супроводом. Вона вміла дружити. Вона справді вміла дружити. Якщо він має бути комусь вдячний у цьому житті, то саме Еріці. Але так уже часто буває з людьми: розумом розуміючи, що для тебе зробили, ти починаєш ненавидіти благодійника й знаходиш для цього сто причин. І він тихо ненавидів Еріку, з усіх сил намагаючись, щоб вона цього не відчула. Бо його життя на 100% було в її руках.

Десь через місяць після повернення з лікарні, пересуваючись пізно ввечері по квартирі з кутка в куток в інвалідному візку, боячись лягати, бо знову не засне, він наважився сісти за комп’ютер.

Відсунувши комп’ютерне крісло, щоб зайвий раз не пересідати, він зупиняється навпроти столу з ноутбуком, вмикає його, виходить у мережу. Історія послужливо пропонує йому зайти на той самий портал. Він клацає мишкою, підтверджує галочкою, що він людина, а не робот. Заходить на портал. Несподівано для себе в графі «нік» він пише: «Любийця». Аж як гарно звучить, думає він. Я не буду тут нещасним калікою! Не хочу — і все! Тут я буду в іншому образі. Він клацає по клавіші Enter, і «Любийця» входить у чат. Холодний «Любийця» зі сталевими очима. Який же приплив адреналіну в кров. Він сам не очікував, що йому так легко буде перевтілитися з каліки в «Любийцю». Прикрив очі. Відкрив. І все. На монітор дивиться «Любийця». Ану, розступіться! Дайте дорогу!

Він виклав у загальний чат фото Олени з малюнками з папки з персонажами. Нехай вона йому пробачить. Він і так колись уже викладав це в загальний чат на її прохання. І завмер в очікуванні. Просто фото без коментарів. Усі коментарі були написані на її обличчі, плечах, руках. Жорсткі, жорстокі й непристойні написи, схожі на татуювання. «Головна шльондра чату Олена» — це був найм’якший напис, що красувався на лобі. «Я блядь, і пишаюся цим» — на плечі. І далі за текстом.

Послуга розпису виявилася затребуваною. Дуже затребуваною. На диво затребуваною. У командному рядку почали з’являтися охочі. З десяток.

— Приймаєте замовлення? — пише одна з них.

— Почекаєш? Ти четверта в черзі, — гордо відповідає початківець Любийця.

— Ого! Нічого собі. А довго чекати?

— Я тебе покличу… можеш поки що розважитися з кимось іншим.

— Ну дякую за дозвіл і купу смайликів.

— Можеш навіть заздалегідь фото скинути).

— Так? Ну добре.

Несподівано прилітає фото. Фото дуже цікавої жінки. Не голої дупи, а ошатно вбраної, гарно підфарбованої жінки, трохи за тридцять. Обличчя не без інтелекту, красиві розумні очі. Ого! Рідкісний екземпляр для цієї місцевості. Якщо це, звичайно, фото тієї, хто йому написала. Якщо фото надіслав не прищавий хлопчисько, який украв його із соцмережі, не її найдорожчий чоловік, який чи то хоче помститися коханій, чи то його просто заводить приниження дружини.

Він швиденько завантажує це фото в програму розпізнавання облич, її впізнають з імовірністю 78%: її звати Олена, вона з Мінська, їй 37 років. Блін, навіть її нік у чаті — «Олена 32». П’ять років туди-сюди не рахуються. Він заходить на її сторінку, там — безліч її фотографій, її сім’ї, двох її чудових діточок. Вона — психологиня. І вона зараз у мережі. Так. Схоже, саме вона так необачно довірила «Любийці» своє фото.

Ну не можна ж бути такими довірливими, пані! А раптом він шантажист. А раптом він зробить скриншот сторінки їхнього приватного листування і під загрозою надіслати цей скриншот чоловікові вимагатиме грошей, лояльності, поцілунку за мовчання. Або взагалі повної розпусти. Та й хто його знає, хто ховається за цим ніком «Любийця». Може, це твій сусід по сходовій клітці. Або колега, який сидить через два столи від тебе і потай мріє напоїти тебе на корпоративі. Коротше кажучи, після того як ти жартома чи напівжартома надіслала своє фото якомусь типові, шанси знайти собі пригодку на п’яту точку значно зростають. Адже завжди можна трохи затуманити ділянку очей — і все. Жодна програма тебе не впізнає. Але «Любийця» — не шантажист. У нього зовсім інші плани щодо цієї красуні.

Тому він забуває про всіх, хто чекає на його увагу, і пише їй.

— Знаєш, я побачив твоє фото і зрозумів, що ти не четверта. Ти перша.

— Дуже мило, — відповідає вона.

— Ти насправді дуже ефектна жінка, — пише він, — але є одна заковика.

— У якому сенсі?

— Я просто боюся, що в мене рука не підніметься писати гидоту про жінку з такими невинно-шльондрацькими очима.

Якщо вона злякається такої характеристики її очей, значить, доведеться грати по-іншому. Але ні.

— Судячи з того, що ти написав, точно підніметься. Я маю на увазі руку. І дужки, що означають смішок.

— Так, ми зараз говоримо саме про руку. Про решту — ні слова. До речі, напиши, як тебе звати, якщо, звичайно, хочеш, щоб було згадано твоє справжнє ім’я.

— Так і звуть, Олена, — відповідає вона.

— Тоді п’ять хвилин паузи. Я до роботи.

Чимось вона йому сподобалася, тому він вставляє в програму її фото і пише на лобі: «Олена, головна шльондра в районі». На одній щоці — «Знаю, що мої губи викликають ерекцію», а на другій — «Мінет виключно за валюту».

Обличчя готове? А ні. Є вільне місце на підборідді. Пише «Хочу сюди» і дві стрілки до губ, щоб ніхто не переплутав, куди саме вона хоче. І так, він таки написав, що саме вона хоче саме туди. Слово з трьох літер помістилося між словами «хочу» і «сюди».

На лівому плечі — лілія, а під нею напис: «Емблема штатної шльондри». На правому — «Так, я шльондра і пишаюся цим».

Ну все, вільного місця більше немає. Він зберігає результати своєї роботи, ретельно підписуючи файл її ніком, і надсилає їй. Мовчки. Без коментарів.

Довга тиша. А потім від неї.

— Та ти й справді доклав зусиль. Не очікувала.

— Образив? Ну, вибач цьому козлу й видали це фото. Він уже й сам не радий і думає, що перестарався. Дівчина ж, судячи з усього, пристойна. Дуже пристойна. Хоча дуже пристойним у цьому чаті робити нічого.

— Ні, не образив, радше приголомшив. Просто я ніколи не думала про себе, що я така.

— Невже відобразив твій внутрішній світ, — він уже ставить дужки сміху. Здається, зараз його вже не пошлють на стайню, сказати конюху, що його наказали відшмагати. Або просто проігнорують.

— Ну, не так, мабуть, — відповідає вона. — Але знаєш, твої роботи, — вона вперше назвала його абсолютно тупі, вульгарні написи роботами, — піднімають якусь каламуть із самого дна свідомості. І ця каламуть несподівано збуджує. Як несподіваний удар ременем по дупі.

— Ого, як усе складно, — намагається він звести все до жарту. — Отакий я тонкий психолог. А що, бувало, що й ременем по дупі?

— У цьому житті все буває, — відповіла вона. — Знаєш, я взагалі-то за фахом психолог. Причому консультую подружні пари, які стоять на межі розлучення.

— Та годі, — відповідає він, вдаючи, що не знав про її професію. — То ти тут матеріал збираєш і підвищуєш кваліфікацію?

— Ну, як сказати, можеш вважати, що й так. Принаймні частково.

— Круто! А ти сама заміжня?

— Так, звичайно, заміжня. Давно й міцно, — відповідає вона.

— Чоловік знає, що ти іноді сюди заглядаєш? Так би мовити, по роботі. — Вона ледь усміхається.

— Гм, думаєш, треба йому про це повідомити? — сміється вона.

— А що б ти порадила в такому випадку своїй пацієнтці? — Він ставить купу смішних дужок.

— Я б їй порадила тримати язик за зубами, — сміється вона. — У кожної жінки має бути своя маленька таємниця.

— А я, грішник, думав, що ти, як психолог, запропонуєш їй обговорити проблему з чоловіком.

— Ось тоді й до розлучення недалеко, — пише вона, наповнюючи свою відповідь усмішками. — До речі, я тебе не відволікаю від обов’язків Любийці?

— А що, у Любийці є обов’язки? — Він сміється щосили.

— Звичайно, — пише вона, — дарувати жінкам душевний спокій, відчуття потрібності та задоволення.

— Думаєш, я з тобою заговорився і втратив щось важливе? А хочеш, я зараз твоє розмальоване фото в загальну кімнату відправлю?

— І на мене накинеться зграя оскаженілих самців?

— Та вони й так, напевно, накидаються. Скільки ж їх, з якими ти зараз листуєшся?

— Знаєш, тільки з тобою. Але півтора десятка повних кретинів, звісно, намагалися завести розмову. Але зовсім уже дебільні. Треба перед входом у чат чоловікам IQ перевіряти. Якщо чесно, знайти розумного співрозмовника тут майже нереально. А віртуальне спілкування, хоч як крути, передбачає наявність звивин.

— Та зі звивинами тут туго, зате з членами, судячи з фото в чаті, все чудово.

— Ну так, зрештою, це ж такий чат, і розуму тут не передбачено, — пише вона. — А ти чому своїм не хвалишся?

— Нічим хвалитися, — він ставить смайлики, — але якщо хочеш, я в мережі знайду на будь-який смак і колір. О! Хочеш, я буду чорненьким?

— Колись у мене була така фантазія — переспати з чорненьким. Я тоді ще й заміжня не була.

— Ми народжені, щоб казку зробити реальністю, — пише він і надсилає швидко завантажене з мережі фото величезного органа мулата, написавши на ньому: «Для Оленки-32, з любов’ю».

— Ти хочеш змусити мене почервоніти? — запитує вона.

— А що? Сімейно-шлюбного психолога справді можна збентежити?

— Усе можливо. Але давай це відкладемо на потім. У нас уже світає.

— А якщо швиденько? — пише він із дужками сміху.

— Я своїх пацієнтів прошу не поспішати й не метушитися, — відповідає вона, ставлячи смайлики.

Він дивиться на годинник: друга година ночі. Нічого собі! У неї майже п’ята.

— На завтра, то на завтра, — пише він. — Точніше, на сьогодні. Він ще не навчився по-справжньому домінувати й легко погоджується зі своєю співрозмовницею, замість того щоб швидко й уміло довести її до фінішу. У тебе ж уже ранок?

— Так, а в тебе?

— У мене ще ніч, — каже він. — Я хвилююся за тебе.

— А мені що, — пише вона, — я провела ніч із професійним Любийцею. Таке не щодня трапляється. Але насправді так, пора. На добраніч, я в ліжко. Спатиму до полудня. І вона йде, не дочекавшись його реакції.

Любийця повільно повертається в тіло Вадима, йде у ванну, у туалет і до ліжка. Він заснув миттєво, без снів, і спав довго й міцно. Як давно не спав.

І минуло-пролетіло чотири місяці. Він майже щовечора зависав у різних кімнатах чату. Крім тих днів, коли стараннями Еріки його поклали до лікарні, де вирішувалося питання операції, яка дала б шанс відновити функції нижньої частини тіла. Але там з’ясувалося, що серце нашого Любийці, на жаль, дуже нездорове, і на сьогодні він неоперабельний. Спочатку треба було лікувати серце.

— Будемо лікувати серце, — сказала Еріка.

— Будемо лікувати чи хай живе? — пожартував Вадим.

— Кожен сам творить свою долю, — сказала Еріка й записала його на консультацію до кардіолога. Термін призначили через три місяці, і поки що його залишили в спокої. А Вадим майже щодня міняв піжаму інваліда-візочника на шкіру Любийці.

Він заходив у чат, вставляв фото однієї з тих, хто не мав нічого проти слави й сам просив викласти себе у відкритий доступ. Дрібним бісерним шрифтом на шкірі там були написи. Ну, щось на кшталт татуювань. Усі просили писати похабніше, і він старався. І в нього виходило. За хвилину після такої публікації в нього вже було з десяток охочих дам зі стандартним проханням: «Розпиши мене». Так, і три-чотири чоловіки з проханнями на кшталт: «Розпиши мою». Більшість одразу надсилали фото. Ого! У нього був непоганий вибір.

І він брався до роботи.

Навіщо він це робить, питав він себе. Чи збуджувало це його? Так, звичайно, збуджувало. Але тонкощі травми хребта заважали йому відчути це збудження на повну силу. Лікар казав, що після наступної операції, якщо вона, звісно, відбудеться, еректильна функція може відновитися. Звісно, вони тут чарівники, ці хірурги, а він для них цікавий екземпляр. Але, поклавши руку на серце, він мало на це сподівався. Та все це стосувалося Вадима, який був викладачем у виші, філософом і мав делікатну душевну організацію. І, звісно, в усьому сумнівався. І, звісно, майже весь час страждав від депресії. І, прокидаючись ночами, думав про Катю. Як вона могла?

Любийця такими комплексами не страждав. Спочатку йому було дивно, чого це молоді красуні від жорсткого брутального самця окропом пісяють, потім він зрозумів, що змучені повсякденними турботами, нервами, ледь уклавши дітей спати, дами дуже охоче ставали вигаданими персонажами й одягали маски. Кому яка ближча. І надсилали Любийці фото десятирічної давності, на яких вони були молодими, красивими й підтягнутими. Хоча досить часто вони й справді такими були й зараз. І Любийця думав: «Ну чого цим дурням-мужикам треба?» Молода, красива, і, уявіть собі, успішна красуня, а він замість неї віддає перевагу чарці, риболовлі та пиву. Напевно, це національна риса чоловіків. Тих, які називають себе мужиками.

І вона розгублена, і в неї ніби земля з-під ніг вибивається. Напевно, річ у мені? Щось у мені не так? Я не здатна привабити чоловіка? І якщо вона потрапляє на такий портал, що її туди привело, діло двадцять п’яте, вона несподівано бачить, як навколо неї починають кружляти самці з недвозначними пропозиціями. Вона відчуває, що її хочуть. І це відчуття різко підвищує її лібідо, у неї мимоволі випрямляються плечі, роздуваються ніздрі, і вона із загнаної в кут втомленої жінки перетворюється на ангела сексу, готового змусити будь-кого опуститися на коліна біля її ніг… Або опуститися самій… кому що подобається… Хто яку маску сьогодні надягнув…

Найцікавіше, що часто чоловік, який стабільно дивився на неї як на автомат для приготування їжі, прибирання, прання, прасування, витирання соплів дітям, помічає це й починає хвилюватися. А раптом вона завела собі коханця? Ось як очі блищать, як змінився голос, якою стала постава. Ого! І він починає ритися в її телефоні, звертати увагу на білизну, яку вона вдягає щодня, і вистежувати її. Найцікавіше, що при цьому він із подивом помічає, як у нього раптом гарячає в паху, коли він думає про неї. «Ось повія», — думає він, і, на їхнє взаємне здивування, раптом сам починає фліртувати з нею і раптом стає таким коханцем, яким не був навіть після весілля, десять із половиною років тому. На жаль, це досить рідкісний варіант, і найчастіше все залишається як було, але в неї є маленька таємниця, яка робить її життя набагато цікавішим і, безперечно, захопливішим.

Любийцю в мережі знали. Любийцю на порталі чекали. Чекали на цього типа, який із найпристойнішої жінки, оком не змигнувши, зробить запеклу повію. І що найцікавіше, так, здається, в душі вона такою й була, такою й є, такою й хоче бути. Дайте ж нарешті зразковій дружині, зразковій мамі, такій серйозній і недоступній у житті, виплеснути із самого дна душі все, що накопичилося. Відчути себе бажаною, відчути, що її хочуть.

Смішно, але, напевно, півтора десятка жінок вважали, що в них із Любийцею «стосунки». Серйозні стосунки. Стосунки, які, за ідеєю, накладають зобов’язання. І вони ображалися, якщо, коли вони заходили в чат, він не приділяв їм уваги.

І завжди, у будь-який час дня й ночі, приблизно за 5–10 секунд після входу в чат, надходило перше повідомлення, причому завжди одне й те саме. Писав, як не дивно, чоловік із ніком «Улюблена дружина». З однією й тією самою фразою: «Напиши, будь ласка, про дружину, я тебе дуже прошу». Її звати Ніна. І фото. Ну, таке собі, звичайне фото для сімейного альбому. На фото жінка років близько сорока або, скоріше, сорока п’яти, з втомленим обличчям і сумними очима. Просто сіра мишка. Напевно, колись це обличчя не було позбавлене привабливості, але не зараз. Тобто якщо пройдеш будь-яким містом у будень, наприкінці робочого дня, зайдеш у супермаркет по ковбасу, розрахуєшся на касі, то побачиш два-три десятки таких жінок. Навіть не побачиш, а просто пробіжиш по них очима. Як по неживих предметах. Нічого чоловічого в тобі точно не зачепить. Гарантовано не зачепить.

Вадим-Любийця спершу просто закривав це вікно, але за п’ять-десять хвилин повідомлення прилітало знову. І так могло бути разів десять. «Ось же чортів спамер», — думає Любийця і бере це фото в роботу. Так, щоб тому більше не кортіло відволікати такого крутого самця на дрібниці. Нехай йому стане прикро. Він пише на лобі цієї дами: «Мене звати Ніна». «Мій чоловік — дрібночлен». На одній щоці: «Віддамся будь-кому, крім рогатого чоловіка», на другій — «Чоловік хоче, щоб я трахалася при ньому». І в зоні декольте: «Хлопці з великими й міцними членами, відгукніться». «Дам усім!» Він надсилає розмальоване фото цьому кадру, впевнений, що на цьому їхнє знайомство закінчиться, навіть не почавшись.

Але не тут-то було. Такого друга так просто не спекатися. За кілька хвилин приходить нове повідомлення. Досить коротке й змістовне:

— Мене звати Павло. А вона справді дуже красива?

Раптом із Любийцею щось відбувається, і він відчуває, що вже не зможе відмахнутися від цього наївного закоханого чоловіка Паші. Треба відповісти по-людськи.

— Чесно й відверто? — запитує він.

— Чесно, ммммм, — чомусь мукає той.

— Жінка як жінка. Я б не став її добиватися, долаючи перешкоди. Але для тебе вона зірочка на небі. Найкраща у світі. Так?

— Ні, звичайна дружина і мама дітей, — раптом тверезо відповідає той. І додає: — Я дуже її кохаю і ревную.

— Можеш не ревнувати, у неї на обличчі написана вірність подружньому обов’язку, — усміхається Любийця.

— Дуже кохаю її і все їй пробачу, будь-яку зраду.

— Ти молись, щоб вона тебе пробачила, — сміється Любийця.

— За що мене прощати? — щиро дивується Паша.

— А вона знає, що ти тут її фото направо й наліво роздаєш?

— Ні, ти що!

— А якби дізналася, пробачила б?

— Довга пауза, а потім: думаю, пробачила б. І продовжує:

— А можеш ще одне фото розписати?

— Чорт забирай, тобі одного мало для дрочки? — запитує Любийця.

— Гаразд, не треба, але ти тільки скинь це фото в загальний чат.

— Сам не можеш?

— Ні, мені соромно.

— Гаразд, кидаю, тільки більше мене не затримуй.

— Як же мені соромно, — пише новий друг Паша.

— Ти хворий, лікуйся!

— Так, я кандаул, — відповідає той.

«Бля, ще один новий термін», — думає Любийця.

«Відвали вже», — він закриває вікно Паші, який кохає свою дружину, але той знову його відкриває.

— Ой, мені соромно, — пише він знову.

— Застрелься, придурку, — не витримує Вадим, ставить його в ігнор і закриває вікно.

Але хай там як, щоразу, коли Любийця заходить у чат, його зустрічає Паша з ніком «Люблю дружину». З проханням показати Ніну або викласти нове фото. А нещодавно до нього в приват завітала жінка під ніком Ніночка 41.

— Привіт, — написала вона.

«Привіт», — відповів Вадим.

— Пам’ятаєш мене?

У його списку контактів такої не було.

— Ні, не пам’ятаю, — відповів він за якийсь час.

«Це я, Паша», — надійшла відповідь зі знайомою фотографією. Але коментарів не було.

Він зайшов у чат удень. Усе одно нічого робити. Хоча збирався переглянути конспекти своїх лекцій. Еріка казала, що не виключено: йому дадуть можливість почитати онлайн або навіть в аудиторії. Але не втримався, зазирнув.

— А можеш зробити написи на моєму фото у весільній сукні? — пише йому Настя. — Насті 27. Зробиш?

— А ти хіба не Настя, а Настин чоловік? Такі підписи замовляють лише закохані чоловіки, — сміється він.

— Ні, я дівчина, я з чоловіком розлучилася рік тому.

— Гаразд, давай весільну. Напевно бреше, і це чоловік, може, колишній, — думає Любийця. — Зараз я йому розпишу, на все життя запам’ятає.

Прилітає фото. Не дрібна, слов’янської зовнішності, повна здоров’я, пишногруда світловолоса Настя в білому гіпюровому весільному вбранні. На фото — у профіль, обличчям до фотографа. У руці — гарний білий букет нареченої. Вона й справді дуже вродлива й дуже серйозна. Адже зіграти роль нареченої — не таке вже й просте завдання.

Він завантажує її фото в програму розпізнавання облич, і та впевнено повідомляє, що з імовірністю 85% це таки Настя Васильєва. Сибірячка.

— Ого, як красиво, — пише Любийця. — Мабуть, і на сукні теж напишу. Чорні літери на такій сукні гарно виглядатимуть. Чекай.

Фотка велика, її легко розписувати. Ну, тримайтеся. І він пише.

На лобі — «Солодка сучка на прізвисько Настя».

На щоці: «Послала нахуй чоловіка і трахаюся з ким хочу».

І далі на білій весільній сукні:

«Давала всім друзям чоловіка». «Давала друзям друзів чоловіка».

На рельєфних грудях, що натягують сукню: «Обожнюю кобелів із міцними членами».

І на подолі: «За 100 доларів одягнуся як наречена. Вдягну весільну сукню, білі панчохи, білі трусики й дам себе трахнути в усіх позах».

Ого! Чи не занадто, думає він? Та ну, і він надсилає їй або тому, хто ховається під її ім’ям, фото.

— Йому потрібне було не сімейне щастя, а гроші, — написала Настя, поки він сопів над її фото. Так, мужик би точно так не написав. Напевно, це все-таки вона.

— Ну, заробляв би... Або ти мала б.

— Я мала його утримувати. Йому було 30 років, і він жодного разу в житті не працював.

— Ого, — обурюється Любийця. — І що, він був таким видатним красенем і ненаситним чортом у ліжку?

— Це був симпатичний хлопець. Зараз мене підтримує лише подруга, — продовжує вона.

— Та годі... а хороший, надійний друг?

— Поки що не знайшла.

Несподівано прилітає нове фото.

— Це я з подругою.

— Ви класна пара. Ти її кохаєш?

— Так, — ніби протяжно каже вона. Відчувається, що їй хочеться поділитися з кимось, наприклад, із ним. Адже, здається, він її розуміє. І він не намагається вимагати від неї фото без трусів.

— Вона миліша за чоловіка? — запитує він.

— Двісті відсотків, — пише вона.

— Вміє довести Настю до оргазму?

— Таа, вона вміє.

— А чоловік-мудак — далеко не завжди?

— З ним секс був раз на тиждень, а то й рідше, — пише вона.

— Тримав дівчинку на голодному пайку? А з подружкою?

— З подругою щодня.

— Мені подобається, як ти робиш написи, — згадує вона про фото.

— Тобі не соромно читати таке на собі?

— Ні.

— Можна відчути себе справжньою шльондрою?

— О так.

— А зроби нас із подружкою, будь ласка.

— Як звати подругу?

— Анжела.

— У вашій парі хто більше хлопчик?

— Вона.

— По ній це видно... ти така ніжна, а вона — маленьке чортеня.

— Дякую.

— Трохи домінує? Чи не трохи? — запитує він.

— Так, вона трохи домінує.

— Нам добре вдвох. Ми навіть на всі свята ходимо разом.

Смішно. Йому, звісно, дуже цікаво, як і на які свята вони ходять. Але в Любийці чомусь теплішає на серці. Він уявляє дівчат, які, наче за соломинку, тримаються одна за одну в цьому ворожому світі.

Надходить ще одне фото щасливих дівчат. Вони притулилися щоками одна до одної. Анжела по-господарськи обіймає подругу.

Розмалюєш?

Ну ні. Йому не хочеться знову напружуватися. Хоча. Хвилинку.

Він швидко пише на лобі Анжели: «Я — Анжела, я люблю трахати Настю». На лобі Насті: «Я — Настя, я люблю віддаватися Анжелі». На грудях Анжели: «Я люблю зірку Насті», на грудях Насті: «Я люблю зірку Анжели». І внизу, великими літерами, через усе фото: «І нам похуй на весь світ».

Він кидає розмальоване фото Насті, а вона у відповідь надсилає з десяток знаків оклику.

Йому сподобалося останнє фото. Він не збирався його розмальовувати. Але воно аж надто нагадувало один із його та Каті улюблених фільмів — «Тельма і Луїза». До речі, хто не бачив — дуже рекомендую.

— Ви дуже класні! Шкода, мені треба йти, — пише він.

«Дякую, бувай», — пише Настя.

Більше їхні шляхи в чаті не перетиналися.

Думаєте, він забув своє невдале кохання — Катю? Можливо, Любийця і справді забув. Біля нього постійно крутилося не менше дюжини красунь, які тішили оголеними фото, а от Вадим... Вадим не забував ні на секунду. Він мріяв про зустріч із нею до аварії, а після неї боявся зустрічі з нею. Ні, після аварії з нею краще не зустрічатися. Поїзд пішов, пішов безповоротно.

Але, тим не менш, він давно написав Міхаелю повідомлення в чаті на кшталт:

— Вибач, брате. Я тут спілкувався з тобою під ніком «КошкаКет», це була випадковість. І я не Аня, мене звати Вадим. Але я справді дуже цікавлюся Катею. Дуже цікавлюся. Якщо тобі не складно, спробуй з’ясувати, де вона, що з нею, чи жива й чи здорова. Буду тобі винен.

— Я це зрозумів майже відразу, — відповів Міхаель. — Ви, напевно, той самий чоловік, який вивіз її на Захід і з яким вона жила кілька років. Вона розповідала про вас і дуже добре про вас відгукувалася. Ми працювали в одному кафе на Ібіці. Але вона дивна дівчина. Вона зникла з кафе, навіть не отримавши розрахунку і нікого не попередивши. Але якщо я щось дізнаюся, неодмінно вам скажу. І якщо буде з нею якийсь зв’язок, я їй теж скажу, що ви її шукаєте і турбуєтеся.

— Буду тобі дуже вдячний, — відповів Вадим. — Я тут тепер буваю, ось мій WhatsApp, — Вадим надіслав посилання.

Міхаель не збрехав: за пару тижнів він написав, що хтось йому сказав, нібито Катя працює в Еміратах на приватній яхті в багатого араба, заробляє дуже великі гроші й навіть запрошувала до себе підробити на яхті ще одну російську дівчину. «Жіноче тіло — це товар, і, як будь-який товар, воно має свою вартість і підлягає купівлі та продажу», — згадав він її допис у соцмережі.

Так, викладачеві вишу важко, неймовірно важко боротися з арабським нафтовим шейхом за тіло коханої. Мерзота, дрянь, повія, тварюка, мерзота, дрянь, повія, тварюка, — повторював він, наче заведений, мабуть, годину, доки ці слова просто не втратили сенсу, а в скронях не застукотіло. Ну не поїде він до Еміратів шукати й убивати її. Точно ні. У філософа Вадика слабкі нерви. Він просто відкривав папку «онліфанс», яку завантажив із комп’ютера Каті, розглядав фото, мастурбував на них і шепотів: «Мерзота, мерзота, мерзота».

Після аварії, коли Вадим перетворився на напівпаралізованого овоча, але навчився перевтілюватися в «Любийцю», холодну «Любийцю» зі сталевими очима, він коротко написав Міхаелю: «Це Вадим, я тепер під цим ніком».

Той відповів: «Ок», а за три тижні запитав: «Це ви так жорстко описуєте жінок?»

— Ну так, це я, — відповів Вадим.

— Чудово. Я можу звертатися до вас із цього питання? — Він чомусь наполегливо звертався до Вадима на «ви».

— Без проблем, — відповів Любийця. — Можеш приймати замовлення. І Міхаель цим іноді користувався, а Вадим був радий, що, хоч би як там було, ниточка між ним і Катею зберігалася. Хоча нізащо на світі він не хотів зустрічі з нею. Він з дитинства не терпів жалю до себе.

— Ти що, не спиш ночами? — запитувала його Еріка, коли заїжджала до нього після роботи, як правило, по середах.

— Чому ти так думаєш? — запитував він.

— Я іноді бачу у «Ватсапі», що ти був і о другій, і о третій ночі. — Вона піклується про нього. Насправді дуже потрібні ті, хто живе завдяки тобі. Напевно, благодійники відчувають, що на небесах це їм зарахується. Точно зарахується. — Намагайся дотримуватися режиму й не забувай пити ліки. Я розмовляла з сімейним лікарем, у тебе не дуже добра кардіограма.

— Те, що вона взагалі є, — це маленьке диво. Добре, що це не пряма лінія, — усміхається він.

— Жартівник. — Вона обходить кімнати. — Так, у тебе чисто. А бороду, може, поголиш? Вона тобі не личить. Робить на десять років старшим.

— Хто це бачить, крім тебе? — сумно запитує Вадим. Вони переходять на кухню, вона наливає чай, вона принесла гарне печиво. Вони не поспішаючи п’ють чай. Він не дивиться їй в очі. Похмуро дивиться на чашку. Вона розповідає, що відбувається в університеті. — Слухай, я розмовляла з керівництвом про тебе. Вони можуть у наступному семестрі дати тобі невеликий курс, щось із соціальної філософії. Як ти?

— Я завжди за. Ти ж знаєш, я вже читав онлайн за ковіду. — Він вдає, що її пропозиція його надихнула. Насправді йому байдуже. Йому байдуже на все. Але їй цього знати не треба.

Вона йде, він зітхає й іде до комп’ютера.

Вона з’явилася в нього в приваті під ніком «Лялька в панчохах» зі стандартною фразою: «Привіт, розпишеш мене?»

— Якщо сподобаєшся, — пише Любийця. Надіслала фото.

Коли він побачив фото, перша його думка була: «Катя! Бля, з’явилася!» Худенька дівчинка з випнутими ключицями, вся в чорному. Трусики, панчохи, сорочка — усе чорне.

Фото було обрізане в районі підборіддя. Без обличчя. Це вона чи ні?

Скільки таких фото він бачив у Катиній папці «онліфанс». У Каті, мабуть, ще з тих часів була велика колекція панчох, вона не носила їх у повсякденному житті, але регулярно натягувала, коли хотіла постільних радощів. Часто, коли Вадим приходив із роботи, а він зазвичай приходив пізніше за неї, вона зустрічала його в його сорочці та панчохах, натягнувши на свої худі тонкі ніжки панчохи й туфлі на абсолютно диких підборах. — Вечерятимемо завтра за сніданком, — казала вона.

Згадалося.

Одного разу він сказав їй, що за два дні в них в універі буде прийом на честь візиту делегації з одного британського університету. Усіх запрошують із парами. Дрес-код: чоловіки — смокінг або діловий костюм, жінки — вечірні сукні.

— Я вдягну рвані джинси, розтягнуту футболку та шкіряну жилетку, — сказала Катя. — Я ж типу студентка.

— А я візьму ремінь і відшмагаю тебе, — сказав Вадим, хоча, звісно, ніколи й пальцем її не торкався.

— Потерплю, — відповіла Катя.

— Тобі ж буде боляче.

— Ну й нехай! І правильно! Бо не треба було мені так поводитися.

І після цього вони поїхали купувати їй вечірню сукню. І яку б вона не вдягла, все одно — розпусна сучка! З цим нічого не поробиш. Не пощастило йому!

Роздивившись фото уважніше, він, звісно, зрозумів, що на фото не Катя. Не її підборіддя, немає родимки на правому плечі. Загалом дуже, дуже схожа, але не вона.

Він зі злості жорстко розписав дівчину й надіслав їй це. А згадавши Катерину, на тонкій шиї написав: «Задуши цю сучку».

— Ти насправді такий жорстокий чи прикидаєшся?

— Я надзвичайно лагідний із тобою, — написав він у відповідь, — а що, ти любиш жорстоких?

— Іноді, — написала вона й надіслала нове фото. Дуже схоже на попереднє. Усе в межах однієї фотосесії. Дуже схоже. Той самий наряд. Але їй на шию, наче зашморг, накинуто панчоху.

— А це для чого? — запитав він.

— Я люблю еротичну асфіксію, — написала вона.

Потім вони з нею довго базікали. Так, це була не Катя. Але це був Катин характер, Катине безсоромство, Катині фетиші. І тіло, дивно схоже на тіло Каті.

— Знаєш, ти нагадуєш мені кохання всього мого життя, — раптом відверто зізнався Любийця. — І зовні, хоч я й не бачив твого обличчя, і за характером. Коли я з тобою листуюся, мені здається, що я листуюся з нею.

— А хочеш, я стану для тебе твоєю Катею? — несподівано запитала вона.

— Навряд чи в тебе вийде, — написав він. — Напевно, це не вийде ні в кого.

— Надішли мені її фото, — написала вона у відповідь.

І він, несподівано для самого себе, надсилає їй фото Каті. Та ще й із собою поруч. Без прикрашених облич, такими, як є. Його улюблене фото з Майорки, де він дав свій айфон дівчині, що просто проходила повз, і попросив сфотографувати їх. І вона зробила, напевно, два десятки фото з різною мімікою та в різних позах. І серед них такі, де вони обоє сяють щастям і дуріють, обіймаються й цілуються.

Чому він надіслав їй це фото? Мабуть, тому, що за ці майже три роки з моменту відходу Каті він ні слова нікому про неї не говорив. Ні про те, що він відчував, ні про те, що він пережив, коли вона йшла. Ні про те, що він відчуває й переживає зараз. І сам, вислуховуючи в чаті зізнання жінок і читаючи те, що вони напевно не довірять навіть своїм найближчим подругам, тримав свій біль у собі. За сімома замками тримав. А ось тепер проговорився. Дівчинці з худими, як у Каті, ніжками й панчохою-зашморгом на шиї.

— Це вона з татом чи з папіком? — запитує Ірина. Вона, здається, відчула слабкість цього домінантного самця, і їй приємно його подражнити. Їй уже 18?

— Це вона зі мною, — відповідає він, — а на фото їй 22.

— Ти старший, — відповідає вона. — Але це красиво. Мені завжди подобалися чоловіки, старші за мене. Я колись втратила невинність із чоловіком за 40. Мені тоді було 16.

— А через що ви розійшлися?

— Вона просто втекла від мене, — чесно відповідає Любийця.

— І тепер ти мстишся всім жінкам, які тут трапляються тобі під руку? — запитує вона.

— Ну ні, — відповідає він. — Я просто допомагаю їм знайти те, по що вони сюди приходять.

— Почекай п’ять хвилин, — пише вона, а за п’ять хвилин йому приходить фото, те саме з панчохою на шиї, з якого йому усміхається Катя.

Напевно, криміналісти без особливих зусиль довели б, що це монтаж. Легко довели б. Але в його сприйнятті пролом було пробито. «Обалдіти», — пише він.

— Ти впізнав мене, татусю? — несподівано пише лялька в панчохах. — Ти нарешті впізнав мене?

— Я впізнав тебе, Катюшо, — чи то підіграючи їй, чи то переконуючи самого себе, пише він. Звідки вона взяла це «татусю»?

— Я скучила за тобою, — пише вона.

— І я дуже, дуже скучив за тобою, — дедалі більше втрачаючи відчуття реальності, пише він. Що робить зі мною ця дівка, — промайнуло в нього в голові. Так не можна. Але так хочеться плисти за течією.

— Так, я знаю, що дуже винна перед тобою. І я готова спокутувати свою провину. Знаєш, я зараз у реальності одягнена так, як на фото. Я так одяглася для тебе, — пише вона. І надсилає йому схоже фото, на якому Катя стоїть у білій чоловічій розстебнутій сорочці, у чорних панчохах і на диких підборах, з худими ніжками, що підгинаються. Катя! Та що ж вона з ним робить? Знущається, дрянь.

У нього болить серце, він дуже хоче покурити. Він згадує, що на кухні в нього лежить пачка з парою сигарет, які про всяк випадок залишила Еріка. Вона, на відміну від нього, іноді покурювала. І здається, десь у шухлядах лежить запальничка.

Він знімає гальмо зі свого інвалідного візка, їде на кухню, порпається в шухлядах і знаходить те, що шукав. Повертається.

— «Покарай свою кляту дівку», — читає він на екрані.

— Кать, зачекай, — пише він. Він погано бачить. Його очі мокрі від сліз.

Він прикурює й жадібно затягується. І раз, і вдруге, і втретє. Потім гасить сигарету в попільничці, кладе руки на клавіатуру й починає писати.

Ні. Не буду. Не можу. Полежу пару хвилин. Потім напишу. Він кладе голову на руки, що лежать на клавіатурі. Він трохи поспить.

Поки він дихає, клавіатура друкує якісь випадкові літери в дикій суміші кирилиці та латиниці. А потім Любийця залишає чат.

Назавжди.

Кінець.

Німеччина, 2026 рік.